Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

— Дякую, що приділили мені час,— сказав він, підводячись.— Якщо матимете звістку від Оуена Квайна, повідомте мене, гаразд?

Він дав Фішеру візитівку. Обходячи стіл, щоб випустити Страйка, Фішер у неї вчитався.

— Корморан Страйк... Страйк... Якесь знайоме ім’я...

Тут до нього дійшло. Фішер умить оживився, ніби йому перезарядили батарейку.

— Чорт забирай, та ви ж — детектив Лули Лендрі!

Страйк знав, що тепер може сісти, попросити латте і ще на годину отримати повну увагу Фішера. Натомість він дружньо, але твердо попрощався і за кілька хвилин сам-один вийшов на холодну затуманену вулицю.

7

I’ll be sworn, I was ne’er guilty of reading the like.

Ben Jonson, Every Man in His Humour[9]

Почувши по телефону, що її чоловік, виявляється, не в будинку для письменників, Леонора Квайн занепокоїлася.

— Та де ж він тоді? — спитала вона ніби не стільки у Страйка, скільки в себе.

— А куди він зазвичай іде з дому? — спитав Страйк.

— До готелів,— відповіла Леонора,— і ще одного разу жив у якоїсь жінки, але тепер вони не спілкуються... Орландо,— різко сказала вона не в слухавку,— поклади його, це моє. Я сказала, це моє... Що? — голосно мовила вона вже Страйкові у вухо.

— Я нічого не сказав. Ви хочете, щоб я далі шукав вашого чоловіка?

— Та звісно, що хочу, хто же ще його знайде? Я не можу лишити Орландо. Спитайте в Ліз Тассел, де він. Вона раніше його

знаходила. «Гілтон»,— раптом додала Леонора.— Він одного разу зупинився в готелі «Гілтон».

— У котрому саме?

— Не знаю, спитайте Ліз. Це через неї він пішов, тож хай допоможе його повернути. На мої дзвінки вона не відповідає. Орландо, облиш його.

— У вас є ще думки про те, де він може бути?

— Ні, а інакше б я там і спитала, ні? — різко озвалася Леонора.— Ви детектив — ви і знайдіть його! Орландо!

— Місіс Квайн, у нас...

— Називайте мене Леонорою.

— Леоноро, нам потрібно зважити на ту можливість, що ваш чоловік міг заподіяти собі шкоду. Ми б знайшли його швидше,— тут Страйкові довелося підвищити голос, щоб перекричати гамір на тому боці розмови,— якби залучили до справи поліцію.

— Не хочу. Я їм дзвонила, коли він зник на тиждень, він знайшовся в подружки, і вони не зраділи. Та й він розсердиться, якщо я знову так вчиню. І в будь-якому разі Оуен не став би... Орландо, облиш його!

— Поліція зможе ефективнішим чином поширити його фото і...

— Я просто хочу, щоб він тихенько повернувся додому. Ну чому ні? — жалісно додала вона.— Він мав удосталь часу, щоб заспокоїтися.

— Ви читали нову книжку свого чоловіка? — спитав Страйк.

— Ні. Я завжди чекаю, поки він закінчить, а потім читаю зі справжньою обкладинкою і всім таким.

— Він вам щось про неї розповідав?

— Ні, він не любить говорити про роботу, поки... Орландо, облиш його!

Страйк не знав, випадково вона повісила слухавку чи ні.

Ранковий туман розвіявся. У вікна кабінету бризнув дощ. Ось-ось мала з’явитися клієнтка — ще одна жінка в процесі розлучення, яка хотіла знати, чи не ховає її майбутній колишній чоловік якихось активів.

— Робін,— сказав Страйк, вийшовши з кабінету,— не роздрукуєш мені фото Оуена Квайна з інтернету, якщо знайдеш? І подзвони його агентці, Елізабет Тассел, і спитай, чи не проти вона відповісти на кілька коротких запитань.

Він уже зібрався зайти назад, аж тут згадав ще дещо.

— І погугли для мене, що означає «бомбікс морі».

— Воно якось латиною пишеться?

— Бог знає,— відповів Страйк.

Майбутня вільна жінка приїхала вчасно — об одинадцятій тридцять. Це була підозріло молода на вигляд жінка за сорок, легковажно-чарівлива й оповита мускусними пахощами, від яких офіс щоразу здавався Робін тіснішим. Страйк зник з нею в кабінеті, і протягом двох годин Робін чула лише їхні голоси — то тихіші, то гучніші — на фоні шурхоту дощу та клацання клавіш під власними пальцями; спокійні, сумирні звуки. Робін була звична чути з кабінету Страйка плач, крик і скандал. Найбільш зловісною була раптова тиша — як-от коли один клієнт буквально знепритомнів (і, як дізналися пізніше, отримав мікроінфаркт), побачивши фото дружини з коханцем, які Страйк зробив через довгофокусний об’єктив.

Коли Страйк з клієнткою нарешті вийшли і клієнтка багатослівно розпрощалася з ним, Робін передала босові велике фото Оуена Квайна, знайдене на сайті Літературного фестивалю у Баті.

— Ісусе Христе! — тільки й сказав Страйк.

Оуен Квайн був великий, блідий, огрядний чоловік років шістдесятьох, з неохайним жовтувато-білявим волоссям і гострою борідкою, мов на портретах Ван Дайка. Очі в нього були ніби різного кольору, і погляд здавався дивно пильним. Позуючи для фото, він загорнувся в якийсь тірольський плащ і надягнув трикутного капелюха з пір’ям.

— Важко повірити, що такий може довго зберігати інкогніто,— зауважив Страйк.— Робін, можеш надрукувати ще кілька? Можливо, треба буде показати в різних готелях. Його дружина згадала, що він колись ховався в «Гілтоні», але не знає, в котрому... можеш обдзвонити кілька, спитати, чи він не вселявся? Не думаю, щоб він назвав своє ім’я, але ти можеш описати його зовнішність... З Елізабет Тассел щось вийшло?

— Так,— сказала Робін.— Вір чи ні, але тільки-но я зібралася подзвонити їй, як вона подзвонила мені.

— Вона сюди подзвонила? Нащо?

— Крістіан Фішер розповів їй, що ти до нього заходив.

— І?

— У неї сьогодні інші зустрічі, але вона пропонує тобі зустрітися завтра об одинадцятій у неї в офісі.

— Що, правда? — Страйк розвеселився.— Дедалі цікавіше й цікавіше. Ти не питала в неї — вона не знає, де Квайн?

— Питала. Вона каже, що гадки не має, але все одно твердо налаштована з тобою зустрітися. Дуже владна жінка, ніби директриса. A bombyx тоri,— закінчила Робін,— це латинська назва шовкопряда.

— Шовкопряда?

— Так, і знаєш що? Я собі завжди гадала, що то якісь павуки прядуть павутиння, а виявляється, шовк роблять з черв’яків. І знаєш як?

— Навряд чи.

— Їх варять,— відповіла Робін.— Варять живцем, щоб не пошкодити кокони, з яких вони вилуплюються. З шовку зроблені кокони. Якось не дуже гарно, правда? А нащо ти питав про шовкопрядів?

— Хотів знати, чому