Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Злата сонно кліпнула очима. Оглянулася на ліжку, Нестор ще спав. Зітхнула, «Ще кілька хвилин і потрібно його будити».

Навіть незчулася, як пролетіла п’ятниця. Нестор готував документи, засидівшись до пізньої ночі. Ранок суботи, теж виявився навіженим. Злата мов хвостик, ходила за чоловіком. Не давало їй спокою, це відрядження. Наче все добре, а дівчина не могла знайти спокою. По обіді Нестор приїхав додому, і повідомив, що вже до вечора залишиться в дома, а потім раптом попросив її одягатися, бо у них важлива поїздка. Злата засмутилася, але мовчки виконала його прохання.

Зараз ще сонно пригадуючи вчорашній вечір, посміхнулася. Нестор влаштував їй прогулянку на повітряній кулі. Вечерю під відкритим небом, а решту вечора вони провели у будиночку для гостей, перед каміном.

—     Ти вже прокинулася, моя королево.

Почула поруч такий красивий, ніжний ще зовсім сонний бас. Повернулася до Нестора обличчям, він ще не поїхав, а вона вже скучила. Не бажала його відпускати. На серці осів тягар.

Чоловік лежав на боці спершись на зігнуту у лікті руку. Пильно заглянула в такі рідні очі, але про свої страхи змовчала.

—     Прокинулася.

—     А з настроєм, що? — Примружився Нестор.

—     Все добре. — Ховаючи погляд відмахнулася, й посунувшись ближче заховала своє обличчя, притулившись до його шиї.

—     Злато, — лагідно покликав її чоловік. — Ну, що це за ностальгія, я ж їду, лише на кілька днів.

Розуміла все, та вперто не бажала розлуки.

—     Не можу без тебе. — Здавлено прошепотіла. Притиснулася носом до його шиї.

—     Злато, ти ріжеш мене без ножа. — Романов міцно полонив у своїх обіймах. — Мені надзвичайно приємно, що ти сумуватимеш за мною, що тобі не байдуже, але... — Зітхнув. — Твій сум розриває моє серце. Мені надзвичайно приємно усвідомлювати, що до мене не байдуже жінці, яку я кохаю. — Це ще раз доводить той факт, що ти справді моя доля. Та не варто так накручувати себе, моя королево.

Злата міцно затиснула повіки, аби не дати сльозам скотитися. Його слова дещо дивували. Здогадувалася він говорив здавлено, напевно йому теж не приємна ця розлука. Заглянула в його очі, з докором кинувши.

—     Я не накручую себе, це ти залишаєш свою жінку, яка жити без тебе не може.

Нестор важко зітхнув, бачила напругу у його очах. Злата сіла рівно, кліпнувши повіками, знову серйозно заглянула в очі коханого чоловіка, й повідомила.

—     Несторе, на час твоєї відсутності, я переїду до Галини.

—     Чому? — Спершись об бильце допитувався чоловік. — Чи може ти вирішила, так проявити свою образу.

Злата набрала повні легені повітря, й важко видихнувши закуталася у ковдру.

—     Ні, Несторе. Просто не хочу тут залишатися без тебе. — Правдиво пояснила.

—     Злато, тут ти у безпеці. — Суворо нагадав Романов.

—     У Галини я теж у безпеці. — Відверто заглянула в його очі, й з підозрою перепитала. — Чи не так?

—     Я не хочу, аби ти їхала до Галини. — Холодно заперечив чоловік.

—     Несторе, я теж не хочу... — Бавилася кінчиками ковдри. — Але мені так буде зручніше.

—     Це помста? — З недовірою перепитав Романов.

—     Несторе, ні. — Відверто заглянула в очі чоловіка. Серце шалено колотилося від хвилювання. — Цей велетенський будинок, буде порожнім без тебе, а в Галини, хоч час не тягнутиметься так довго.

Нестор притягнув дівчину до себе, міцно притиснувши її.

—     Мені теж тебе не вистачатиме, моя мила. — Чоловік зарився носом у її волосся, здавлено додавши. — Але ми обоє розуміємо, що роботу потрібно виконувати. — Він витримав паузу. — Я боюся ризикувати тобою, та нашим малюком. Обіцяю, що постараюся обмежити свої відрядження, до мінімуму.

—     Хочеться вірити. — Здавлено промовила Злата. В душі ніяк не могла змиритися з тим, що залишиться без нього.

Прийнявши душ, поснідали. Злата заходилася збирати всі необхідні їй речі, для переїзду до тітки на ці кілька днів. Не могла впоратися з надмірними емоціями, та не бажанням будь-куди відпускати Нестора, але мовчала. Не хотіла набридати та виносити йому мізки. Розуміла її цікавий стан, теж мав вплив на власні емоції. Мабуть, тому вона така капризна та нетерпляча.

Залишок часу провели у двох. Знову шепотіли одне одному ніжності, обіймаючись.

З важким серцем, Злата проводжала коханого чоловіка в аеропорт. В терміналі не втрималася розплакалася. Не могла опанувати себе. Нестор заспокоював, просив, та не допомагало. Наче вже сльози не котилися, та якийсь не відомий страх та тривога, випалювали зі середини. В думках намагалася заспокоїтися, мовляв, мабуть, занадто накрутила себе. Ще ніжилася в таких рідних обіймах. Обоє напружено мовчали, та байдуже, дівчина ловила тепло коханого чоловіка, дихала ним, і від цього почувалася найщасливішою на землі. Оголосили посадку на рейс, обірвавши цю насолоду.