Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Глава 7

- Коли можете стати до роботи? - з посмішкою поцікавився мій, судячи з усього, новий бос.

- З понеділка, - я стримано посміхнулася у відповідь. А хотілося по-дитячому застрибав з криком «Єс!».

- Тоді я чекатиму на вас о дев'ятій ранку. І візьміть з собою документи, - «підключився» менеджер з підбору персоналу.

Попрощавшись, я покинула просторий світлий офіс. Він займав цілий поверх новенького бізнес-центру, що розташувався в престижному районі столиці. З огляду на вартість оренди, можна було порахувати такий вибір місця марнотратством, однак власники величезного холдингу могли собі це дозволити. Ця компанія була в досить невеликому списку тих, в які я хотіла б потрапити. А той факт, що в ній виявилися відкритою вакансія юриста, здався добрим знаком. І я відправила резюме, вирішивши за необхідності компенсувати все ще не нострифікований диплом знаннями і досвідом. Якщо випаде нагода ...

На співбесіду мене запросили вже наступного дня і - о диво, відразу ж дали шанс стати частиною дійсно крутої команди. Радість затьмарювало лише те, що везіння не вічне. Сьогоднішнє, втім, врівноважує прийдешні тижні очікування рішення комісії і космічну суму за розмитнення автомобіля. Але не скасовує невблаганно наближаючийся момент, коли Дерек дізнається про мій від'їзд.

Ну хоч би це сталося після випускного! Він уже завтра, залишилося зовсім трохи. У будь-якому випадку, з'явитися він навряд чи встигне, навіть виріши купити квиток преміум класу. Це трохи заспокоювало.

Я завела двигун і неквапливо рушила практично порожніми через середини дня дорогами. Чудова погода - сонячна і в міру спекотна, навіювала бажання прогулятися. Тому мій шлях лежав в один із скверів. Припаркувавшись, я із задоволенням пірнула під зелені крони дерев, що дбайливо захищали від сонця. Як же рідко в минулі роки була можливість просто гуляти пішки, а я ж так це любила. Звичайно, скаржитися було просто гріх, адже настільки добре влаштовується далеко не кожна. Втім, це ж стосується і кількості докладених зусиль.

Адже в моєму випадку на додачу до адаптації в чужій країні і навчання в університеті, в якому усі предмети викладаються англійською та польською мовами йшло вщент розбите серце і загострена сором'язливість і невпевненість в собі. І якщо англійською я на той момент володіла майже вільно, а вивчення польської давалося легко, то решті я могла протиставити тільки злість і образу. А ще клятву. Перестати бути тією, яку використали і викинули тому, що набридла.

А ти що думала, дівчинко? У нас з тобою любов до скону, м? Як в довбаних казочках, в яких ти ховаєшся від свого жалюгідного життя? Вирішила, я завжди буду поруч з такою ось хорошою дівчинкою? Ой, вже не дівчинкою ....

І я намагалася. Попри все. Намагалася настільки добре, що на другому курсі отримала стипендію. Мама з татом дуже пишалися мною. Ну а мені було трохи менше соромно, що не приїхала і не приїду на канікули. Начебто ж і не брехала - дійсно всю себе віддавала навчанню і це принесло результат. Подумаєш, сказала напівправду. Не засмучувати ж їх тим, що просто не можу повернутися. Навіть на кілька днів не можу знову опинитися в місті, в якому навіть повітря ніби просякнуто ним. Тим, хто знищив мене. Тим, кого я ненавиджу. Тим, без якого мертва.

Влітку я влаштувалася на роботу офіціанткою. У нічний клуб. І не тому, що інших варіантів не було. Але оскільки це місце ідеально підходило для остаточної перемоги над комплексами, та й платили вельми і вельми непогано. Звичайно, я побоювалася «обов'язкових» за існуючими переконаннями чіплянь, але тих в цілому не було. Вмазані й бухі гості іноді розпускали руки, але поруч завжди була охорона.

Зокрема, в особі Арона. Той заради мене працював практично без вихідних. Увага вродливого юнака була приємно особливо з тим, що вона стало першим «після». Адже однокурсники цуралися або не помічали зовсім. Зараз розумію - тільки тому, що я зображала брилу льоду і весь вільний час проводила в бібліотеці.

Тоді вважала, що справа в моїй «сірій» зовнішності. Худорлява фігура не бажала здобувати вигини, а риси обличчя і колір очей самостійно нікуди подітися просто не могли. Правда підстрижене до лопаток і пофарбоване в каштановий колір в салоні волосся тепер залишалося ідеально прямими без укладання і за будь-якої погоди на заздрість тим, кому доводилося задля такого ефекту пару годин мучитись із плойкою.

Це була вся добровільна турбота про зовнішність в той час. Макіяж я не робила і новий одяг теж не купувала. Ходила в привезених з дому недорогих і скромних речах, адже через необхідність оплачувати нам з Олею школу і відкладати мені на навчання грошей на інші у батьків не було. Я це розуміла, тому намагалася не обтяжувати їх ще більше.

Але навіть, якщо б якийсь хлопець виявився настільки настирливим, щоб спробувати пробити мою крижану шкарлупу, нічого б все одно не вийшло. Адже я попри все так і не могла уявити поруч з собою нікого, окрім Артема. А ще десь глибоко в душі - настільки, що вкрай рідко дозволяла зізнатися в цьому і самої себе чекала, що він приїде.

Майже бачила іноді в стінах університету чи в сквері кампусу. Спочатку оточеного опалим листям, забарвленим осінню в усі відтінки червоного і рудого, потім на припорошених снігом доріжках. Потім - в боязких променях весняного сонця. Уявляла, як він буде благати пробачити, а я не пробачу. Ніколи. Чесне слово, ніколи я б його не пробачила. Але він не приїхав. Ні восени, ні взимку, ні навесні, ні влітку. І я планомірно змушувала себе припинити чекати того, чому не статися. Змусила себе спробувати закохатися знову.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно