Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— То що ви відчули? — перепитав я, беручи її тендітну ручку в свою.

— Страх. У цьому місті є щось таке, що змушує мене нервувати. Тут так безрадісно, брудно й неприємно. Тут панує дивна атмосфера боязкості. Ви також це помітили, чи це знову лише гра моєї уяви?

— Тут справді безрадісно, брудно та неприємно, — сказав я якомога безтурботніше. — Але вам не слід боятися будь-чого...

— То ви жартували — про всіх тих зниклих дівчат? — раптом спитала вона. — Чи ви їх справді шукаєте?

— Звісно ж, я їх шукаю. Але це не має жодного стосунку до цього міста — дівчата зникають у різних містах. А чому ви раптом про них згадали?

— Не знаю. Думаю, я просто втомилася. Вранці зі мною все буде гаразд.

У цю мить таксі під’їхало до готелю.

— Це справді чудова думка — виспатись, — сказав я, допомагаючи їй вийти з машини. — А тепер — мерщій у ліжко!

Я розрахувався з водієм і піднявся за нею слідом на терасу.

На терасі у кріслах-гойдалках виднілися дві розпливчасті фігури. Я помітив, як вони зиркнули на нас, але не звернув на це уваги. Пройшов через увесь хол до конторки портьє.

— Доброго вечора, — сказав клерк, глянувши спочатку на Мерієн, а потім на мене. На його жовтуватому обличчі читався осуд. — На вас чекають два джентльмени.

— Чекають на мене? — перепитав я.

Він кивнув.

— Вони на терасі.

— Дякую, — сказав я, повертаючись до Мерієн, котра стурбовано спостерігала за мною.

— Піднімайтесь нагору і виспіться, як слід, — промовив я. — Це був чудовий вечір!

— Дякую! — озвалася вона. — Я також отримала неабияке задоволення!

Вона повагалася, а потім попрямувала до сходів.

Я гукнув їй:

— На добраніч! — і повернувся до клерка.

— Хто ці хлопці? — запитав я, запалюючи сигарету й суворо дивлячись на нього.

— Один із них — Мак-Артур, — сказав він байдуже. — Іншого я не роздивився.

Мак-Артур! Це означає лише одне — добре обмізкувавши мої слова, він вислизнув від своєї дружини і тепер готовий говорити.

— Добре, — сказав я. — Зустрінусь із ними, — і знову вийшов на терасу.

Мак-Артур, побачивши мене, звівся на ноги.

— Містере Сп’юек? — спитав обережно. — Так, тепер я бачу, що це справді ви. Хочу вибачитися за...

— Забудьмо, — відповів я, ногою підсуваючи до себе вільне крісло-гойдалку. — Якщо вам потрібна моя допомога — ви її отримаєте.

Інший чоловік також підвівся і тепер стояв, добре освітлений. Він був молодий, тендітний і лише на кілька дюймів нижчий за мене. Костюм мав гарного крою, але носив він його недбало. Краватка зсунулася набік і теліпалась мало не на правому вусі.

— Це — Тед Еслінгер, — неголосно відрекомендував свого супутника Мак-Артур. — Ми обговорили з ним деякі речі і вирішили зустрітися з вами.

— То ви — син Макса Еслінгера? — сказав я, дивлячись на нього з раптовим інтересом.

— Так, — відповів він, простягаючи руку для привітання.

Я втупився у нього. Він мав прекрасної форми голову. Чорне хвилясте волосся зачесане назад, а обличчя бліде, приємне і ніжне.

Ми потисли один одному руки, і я запитально глянув на Мак-Артура.

Але заговорив Тед Еслінгер.

— Містере Сп’юек, — звернувся він до мене, притишивши голос, — ви, певно, усвідомлюєте, в якому двозначному становищі я опинився? Чи є десь тут місце, де ми могли би поговорити без свідків?

Я згадав про чоловіка у номері поруч із моїм і хитнув головою.

— Тільки не в моєму номері. Назвіть будь-яке місце, і я радо з вами туди поїду.

Тед глянув на Мак-Артура і здвигнув плечима.

— Я на машині, — сказав він, — ми могли би поговорити під час їзди.

— Це мене цілком влаштовує, — сказав я, виходячи вслід за ними з готелю. Ми перетнули вулицю і підійшли до «понтіака» з відкидним верхом, що стояв в тіні. Тед відчинив дверцята і прослизнув на водійське сидіння.

Я кинув погляд через плече на готель. Штори на всіх вікнах були опущені, окрім одного вікна третього поверху. Я міг навіть розрізнити силует чоловіка, котрий стояв у вікні й дивився на вулицю. Він чітко вирізнявся на тлі вікна, і коли я звів на нього погляд, той відсахнувся і зник з поля зору. Я зауважив три важливі речі. Він визирав з вікна, що було поруч із моїм. На ньому був капелюх з опущеними крисами, і плечі він мав дуже широкі.

Я заліз у «понтіак» і грюкнув дверима.

Коли ми від’їжджали від готелю, мені стало не по собі, але я нікому про це не сказав.

* * *

Виїхавши з міста, Тед Еслінгер поїхав повільніше і звернув на узбіччя.

Припаркувавшись в якомусь сухостої, він відкинувся на сидінні і промовив:

— Тут ми зможемо спокійно поговорити.

Жоден із нас не сказав ані слова, поки ми їхали.

Мак-Артур, котрий сидів позаду нас, нахилився і почав важко дихати просто мені в потилицю. Судячи з його хаотичних рухів, він був стурбований і занепокоєний.

Я запалив сигарету, викинув сірника з вікна і застиг вичікувально. Запало тривале мовчання, під час якого я розглядав профіль Еслінгера. Тед дивився кудись у темінь дерев. При світлі місяця він виглядав дуже молодо. Йому не могло бути більше двадцяти трьох років, і він також нервував.

— Ви — наша єдина надія, — зненацька сказав він напівшепотом. — Ось чому ми до вас прийшли.

Я нічого не відповів.

Через плече він озирнувся на Мак-Артура.

— Не кажи про це нікому, Маку, — попросив він. — Батько буде розлючений, коли дізнається, що я...

Мак-Артур сказав, важко дихаючи:

— Продовжуй; я нікому нічого не скажу!

Я дав їм достатньо часу, щоби залякати один одного. Я не збирався полегшувати для них завдання. Вони прийшли до мене — їм і викладати карти на стіл.

Тед Еслінгер повернув голову так, щоби бачити мене.

— Я хочу, щоби ви знали: я не стаю ні на чий бік у цій боротьбі, — сказав він, стискаючи в руках кермо. — Можливо, ви й працюєте на Вулфа проти мого батька, але я нічого не можу зробити. Просто я впевнений, що