Читати книгу - "Берегиня, Настуся Соловейко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Оце так… – розгублено протягнула Глорі, коли я закінчила свою розповідь.
– Припустим, чудовисько полювало на Себастіана, все ж таки він Конрад, алеж і у мене є кузен Річард він теж абсолютник, я про нього тобі розказувала, – Глорі трохи зашарілася – я бачила як він тренувався і не один раз, ніяких рун не помічала, та й очі не змінювали колір.
– Може це залежить від рівня дару?
– Може бути, та, на скільки мені відомо, абсолютники більше різняться не силою дару, а вміннями. Ну, наприклад, в одного краще виходять закляття підкорення, в іншого атакуючі, серед них майже не буває слабо обдарованих, принаймні, я не чула. Тому вони й формуються у загони, кожен виконує свою функцію, розумієш?
– Так, проте Себастіан все зробив сам!
– Це скоріше за все тому, що він Конрад, вони корегують роботу загону, можуть тягнути енергію з усіх і перетворювати її на ударну силу.
– Може ти права, не знаю. А звідки знаєш?
– Так Річард і пояснював, він дуже милий, навіть і не скажеш, що абсолютник.
– Ти ба! А я думала вони всі зухвалі, як Бастіан.
– Більшість так. Але з усього бувають виключення. – щоки Глорії зробилися геть червоними.
– Ооо, то ти щось мені не договорюєш, тобі він подобається, цей Річард?
– Можливо, я ще не зрозуміла. – подруга знизила плечима – До речі, наступного тижня у нас звана вечеря, тебе запрошено! – вона посміхнулась.
– А твій кузен буде?
– Не знаю, може. Ти ж знаєш, що у військових на першому місці служба.
Я кивнула.
– Ну, добре, до того ж, це останній раз, а потім я їду до академії.
– Хвилюєшся?
– Радше сказати боюсь, та вибору нема.
– Шкода, що моє навчання почнеться тільки через пів року. – зітхнула Глорі.
Ми ще трохи потеревенили та пішли назад до фонтану.
Біля самого виходу з садів я зупинилася, щоб дістати кристал який бренькав у сумочці, поки я його шукала, то відчула, як щось схопило мене за ногу. Не встигла навіть пікнути, як мене жбурнуло на землю і кудись потягло. В очі лізли квіти і я ніяк не могла побачити, що мене держить. Сіпалась, намагаючись вирватись, але не виходило. Навіть кричати не могла, великі грудки землі забивались просто до рота.
Попереду щось гучно бахнуло і я сповільнилася, а потім і зовсім зупинилась.
Намацала землю, сперлась на руки і сіла. Спідниця задралась майже до середини стегна, відкриваючи спідню білизну і панчохи, навколо лівої щиколотки обвилося товсте стебло якогось незрозумілого бурого кольору. Я спробувала висмикнути ногу, однак, відчула різкий біль. Сльози навернулися на очі.
– Еллі, Еллі, ти де? – почула я голос подруги.
– Я тут! – виплюнувши землю з рота, закричала.
З-за куща чорних троянд з'явилася задихана Глорі.
– Лишенько! Що сталося!? – очі в неї стали круглі від подиву.
– Я і сама не знаю, оно, бачиш, щось держить мене за ногу. – тицьнула пальцем.
– Це ліанус карніворус, що означає хижа ліана. – пролунав голос, а слідом з'явився його власник – високий рудоволосий пан.
– Не ворушіться, будь ласка. – звернувся він до мене, хоч рослина і мертва, але на присосках є отрута, і їх треба витягати дуже акуратно.
Не кожного дня я сиділа перед чоловіком з оголеними ногами, а точніше взагалі ніколи, тому відчула, що ніяковію.
Вочевидь він це помітив, тому звернувся до мене м’яким тоном:
– Ну-ну, як вас звати?
– Ельвіра.
– Та що ж ви, Ельвіро! Не треба соромитись, я звичайно не цілитель, але як білий маг теж іноді допомагаю паннам у біді. – він посміхнувся.
Обережно взявши мою ногу, почав розмотували ліану, крізь його пальці проходило біле світло. Було трохи боляче, та за п'ять хвилин я вже була вільна.
– От і все, отруту я знешкодив, одначе, рани лікувати не вмію, тож, це до цілительки. До речі, мене звати Ерік, Ерік Рот. Вас Ельвіро, я вже знаю, а як звати вашу чарівну подругу?
– Мене звати Глорія, приємно познайомитись!
– Навзаєм, давайте я допоможу вам дійти до карети. – з цими словами він підхопив мене на руки – Глорія, показуйте дорогу.
Переміщаючись в такий спосіб, я мала шанс дуже добре розгледіти що ж на мене напало.
Широке буре стебло завдовжки щонайменше метра три з довгими щупальцями, вкритими гострими, наче голки присосками. Все це увінчувала відкрита паща повна зубів, з якої вивалився огидний синій язик. Мене мало не знудило, Глорі теж помітно зблідла від такого видовища.
На прощання Ерік дав нам свою картку.
“Ерік Рот – магістр світла.” – значилось на ній.
– Ооо, то це він викладає в академії! – Глорі поїхала зі мною.
– Цікаво, чи побачу його там?
– Можливо, а він нічогенький, не старий, і шлюбного браслета я не помітила.
– Оце в тебе око набите, все розгледіла! – я засміялася.
– Ну, а як же?
Коли карета нарешті прикотила додому, то було вже темно, тільки тепер я згадала, що так і не дістала кристал.
Глорія допомогла мені дійти до дверей, але не встигла їх відчинити, як вони відкрилися самі.
На порозі стояв Себастіан. Я не дуже добре бачила у сутінках, проте судячи з білих іскр злетівших з його пальців, нічого хорошого він мені казати не збирався.
– Дякую Глорія, карета відвезе тебе додому, бувай. – проговорив холодним тоном.
– Але..- спробувала пояснити подруга
– Їдь Глорі, я тобі напишу.
Вона стиснула мою руку і пішла геть.
Не говорячи ні слова Себастіан буквально затягнув мене в дім, я ледь не скрикнула від болю.
– Почекай, будь ласка, я не можу за тобою бігти.
– А руками ти користуватися можеш? Тато намагався с тобою зв'язатися разів двадцять! Ти що, глуха!? Ні ти, ні Глорія не відповідали!
Він схопив мене за плечі й труснув.
– Пусти мене, мені боляче!
– Себастіане, це Еллі? – увійшов дядько Роберт й одночасно спалахнули світильники.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берегиня, Настуся Соловейко», після закриття браузера.