Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

Він стояв біля одного з вікон і годував з рук голубів.

— Ми потроху наближаємося до мети твоєї подорожі, — усміхнувся старець, передаючи мені паперовий пакетик з тертим мигдалем. — Птахи моя пристрасть, і скоро, завдяки тобі, я, можливо, стану одним з них. Це — моя мрія. А про що мрієш ти?

— Я хочу зніматися в Голлівуді, отримувати мільйонні гонорари, мати віллу на березі океану і власний гелікоптер.

— Ти впевнений у цьому? А як же Україна? Куди подівся твій націоналістичний захват, бажання будувати новітню модерну націю і нову державу?

— Це все були романтичні ілюзії. Нема ніякої України. Є лише територія, заселена гівняними людьми, з якими я не хочу мати нічого спільного. Тепер я мрію втекти звідти, бо вони не гідні бути моїм народом. Я зневажаю їх.

— Але ж чотири роки тому ти казав зовсім протилежне?

— Я помилявся.

— То де гарантія того, що ти не помиляєшся і зараз?

— Нема гарантії... — знизав я плечима, — але я ще молодий і маю право на помилку.

— От і я про це: тобі ще тільки належить зрозуміти себе і знайти свій шлях. А тепер давай годувати голубів і я тобі дещо покажу. Підходь ближче...

Враз красивий білий голуб, перепурхнувши з підвіконня, всівся мені на долоню.

— Знайомся, його звати Гебо. Це він приніс Ною гілку оливи у дзьобі під час усесвітнього потопу.

— Привіт, Гебо, — проказав я і висипав на долоню повну жменю тертого мигдалю, який птах відразу почав активно клювати.

— Бачиш, він признав тебе, то добрий знак. Чи знаєш ти, що таке лютий холод?

— Ну як сказати... — знизав плечима, згадавши той день, коли остаточно вирішив розлучитися з дружиною.

— Лютий холод — то страшно, — залопотіли голуби на підвіконні. — У лютий холод так самотньо. У тебе може горіти ватра, але коли поруч немає душі, то вогонь не гріє. У тебе може бути повний дім хліба, але коли поруч немає душі, що розділить його з тобою, то він не наситить тебе. У тебе може бути повне серце радості, але коли поруч немає душі, з якою ти можеш тією радістю поділитися, то вона швидко перетворюється на лютий холод.

— А хто ці діти за вікном? — кивнув я підборіддям туди, де зеленою галявиною гасали невгамовні дітлахи і стояло порожнє крісло-гойдалка.

— Це твої правнуки. Невже не впізнав? — усміхнувся старий. — Але їх ще треба заслужити. А тепер ходи сюди.

Він підвів мене до іншого вікна.

Унизу, за легкими фіранками, виблискуючи мерехтливим сяйвом, бринів широчезний Дніпро. Між островами, повільно вигрібаючи проти течії, плив річний трамвайчик, на палубі якого стояв маленький хлопчик, у якому я впізнав себе. Поруч мама зовсім молода.

Я згадав, як колись у Каневі ми разом з нею каталися рікою на такому пароплавчику, і тоді вперше в житті мене ще малого відвідало почуття абсолютної гармонії всесвіту і я відчув, як це прекрасно жити і любити цей наповнений сонцем і золотими брижами світ.

— А от далі, — старець пересмикнув фіранку перед моїм носом і я побачив у тому самому вікні таке:

Тихий зимовий день на масляну. Ми з усією родиною та друзями вибралися за місто в Пущу-Водицю кататися на санчатах, на яких я вже мчу вниз. Вітер гуде у вухах, очі засліпив сніг, і я лечу кудись у прірву, а потім провалююсь в м’яке холодище і завмираю. «Невже розбився?» Але хтось тягне мене з глибокого замету. То батько. Він хапає мене за руки і кружить, кружить, кружить. Пролітають повз всміхнені обличчя близьких людей, високі пущанські сосни, низьке небо і засніжені каруселі на тому боці замерзлого озера.

— Що ти відчуваєш? — питає старий.

— Любов і вдячність.

— Запам’ятай ці два слова. Лише відчуваючи їх, ти зможеш освітлювати свій шлях. Навіть у ту мить, коли тобі буде важко і хмари зберуться над головою, і відречуться від тебе найкращі друзі, ба й навіть та, що кохала тебе, зрадить, усе одно пам’ятай, що життя — то любов і вдячність.

Усе, що ти бачиш, відбувається прямо зараз. Це чарівна кімната, в якій одночасно ти можеш побачити і своє минуле, і сьогодення, і майбуття, все, що відбувалося з тобою колись і що відбувається зі світом зараз. У цій кімнаті дитинство і голоси предків, сьогоднішня мить і спогади минулих життів переплітаються в одвічний потік буття, який людина сприймає очима своєї неповторної душі. А тепер ходімо до іншого вікна і, можливо, ти побачиш диявола. Тобі не страшно?

— Страшно! — чесно відповів я.

— Тоді, ласкаво просимо до Единбурга, містичної столиці славної Шотландії, де тобі, одвічний Воїне, належить вступити з ним у бій!

— То що мені треба робити... Де чекати на небезпеку? — хотів спитати наостанок, але стіни мармурової зали захиталися, постать Наставника попливла перед моїми очима, потроху перетворюючись на туманну субстанцію, і згодом розчинилася у повітрі в той саме час, як мене за плече злегка трусонула ніжна долоня Катерини, що пахтіла лавандовим насінням.

Очі диявола тоді у сні я так і не побачив.

Глава шоста

В Единбурзі нас розселили у чотирьохкімнатній квартирі під номером двадцять один на першому поверсі будинку по Екедемі-стрит, з, що знаходиться у кварталі Лейт, неподалік від порту.

Кожному дісталося по окремій кімнаті.

Моїми співмешканцями були народний артист України Семен Леонідович Лажа, заслужений артист Сергій Цар-Підлядський, та вже добре відомий вам Клім Микитович Жуков. Решту колег розселили у квартирах неподалік.

Зазвичай трупи зі Східної Європи селять у хостелах у чорта на рогах, де черги до душу і двоповерхові ліжка і вічно засрані унітази. А тут на тобі: простора кухня, два санвузли і ще загальна кімната зі штучним електричним комином.

Розбираючи сумки, я першим ділом вирішив перевірити запаси горілки.

Три доби тому, коли ми тільки відчалили від стін Державного цирку, мав із собою двадцять вісім пляшок. Двадцять на продаж. І то була славнозвісна «Столична». А ще шість пляшок «Української з перцем» і дві пляшки коньяку «Десна», який ми потайки вижлуктали з колегами із горла, очікуючи визволення Микитича на німецько-польському кордоні.

Ховаючи алкоголь за портьєрою, я