Читати книгу - "Ігри Патріотів, Редгрейн Лебовскі"

Софі не було часу думати, як вони тут вмістилися, її більше хвилювали їхні обличчя, вірніше те, що колись було обличчями. Тварюки прикривали білясті очі руками, химерно вигинаючи лисі брови, так як повік у них не було. Їхні роти скривилися в потворних гримасах, оголюючи ряди гострих конусоподібних зубів, а огидна зеленувата слина стікала по підборіддю, капаючи на підлогу.

Патрік голосно вилаявся.

– Ну звісно, людожери, – просичав він. Тепер питання, куди подівся Томас Джоел, відпало само собою.

– Молоде м’ясо – смачне м’ясо, – прогарчав хтось у натовпі.

– Дивися, не вдавись, – сказала Софі. Повільно піднявшись і не спускаючи очей з людожерів, вони з Патріком стали спиною до спини, прийнявши оборонну позицію. Кинджали для такої ситуації були досить малоефективною зброєю, але вибирати не доводилося.

– Хочу хлопця! – плямкаючи, вимовила потворна приземкувата дівчина, облизуючи губи.

Патрік гидливо зморщив носа:

– Нічого особистого, дорогенька, але швидше пекло замерзне, аніж у нас щось вийде. Ні, мені подобається, коли дівчата кусаються, але у випадку з тобою, я боюся, що довго не протягну.

Людожери зімкнули довкола мисливців ще більш щільне коло, і тепер Софі мало що могла розгледіти, окрім огидних слинявих пик. Повернувшись в бік виходу, вона скривилася – єдиний шлях звідси заступав горбань. Знявши каптур, він мовчки спостерігав за мисливцями, опершись на спис, який невідомо звідки з'явився в його руках. Схоже, все, що тут відбувалося, добряче його розважало.

– М’ясо, їсти, – виплюнув один із виродків, що стояв в іншому кінці кімнати.

– Це м’ясо може і по пиці надавати! – Прошипів Патрік.

Зараз єдиним шансом на порятунок був старий перевірений трюк – тягнути час будь-якою ціною. Патрік готовий був танцювати, розповідати казки, навіть заспівати караоке, тільки б виграти декілька хвилин і придумати, нарешті, що робити далі. Та поки що всі розумні думки з успіхом обходили його стороною, залишаючи тільки гірке розуміння того, що такою жалюгідною зброєю з такою юрбою людожерів їм не впоратися.

Тварюки товпилися, пожираючи їх поглядом, але ніхто не наважився порушити кола, чекаючи дозволу Юлія. Мабуть, горбань був для них кимось на кшталт господаря чи ватажка, надаючи їм їжу, і отримуючи натомість абсолютну покору.

У віддаленому кутку кімнати знову пролунав гортанний хрип і тихе булькотіння. Софі пересмикнуло.

– Що це? – запитала вона, адресуючи питання тому, хто їх сюди привів.

– Головорізи шукали Томаса, і головорізи знайшли його.

Кімната вибухнула сміхом, якщо цей огидний звук, більше схожий на тертя наждачного паперу по металу, можна було назвати сміхом. Наказовим рухом руки Юлій звелів своїм підопічним розступитися, демонструючи джерело звуку.

Софі затулила долонею рот, намагаючись стримати крик. Перед барною стійкою стояла масивна металева клітка, на дні якої, в безформній купі ганчір'я, вгадувалися обриси людського тіла. Якщо б не вогняно-руда коса, дівчина навряд чи б впізнала в цьому спотвореному бідоласі ловця Томаса Джоела. І найгірше було те, що він все ще дихав.

  Патрік застиг, не вірячи своїм очам. Софі зробила крок вперед, але зненацька перед нею виріс Юлій. Дівчина злякано відсахнулася, вражена надто різкими і спритними рухами горбаня.

– Ні, навіть не думай! – прошипів він.

– Здається, ти забуваєш, з ким маєш справу, – холодно промовила Софі. – Раджу не злити мене, коли стоїш так близько. Можливо, мені вже нічого втрачати, але перед тим, як твої потворні прихвосні накинуться на нас, я все ж встигну всадити кинджал тобі в горло.

Повагавшись якусь мить, і зваживши всі «за» та «проти», горбань неохоче відступив до дверей.

Софі ніколи не вважала себе вразливою і сентиментальною, адже будучи мисливцем, їй доводилося бачити чимало жорстоких та кривавих сцен, але таке... Джоел вже давно був непритомний, і це явно було на краще. Дивно, як він ще не помер від больового шоку та великої втрати крові. Тварюки обгризли його кінцівки, здерли шкіру з тулуба, майже перетворивши ловця у фарш, і залишили помирати. Навіть закляті вороги не заслуговували такої смерті.

Софі важко зковтнула, присіла навпочіпки, притулившись лобом до брудних прутів клітки, і просунула руку з кинджалом всередину. Всього секунда, і ловець сіпнувся, в останній раз вдихаючи повітря. Його понівечене тіло напружилося, і Софі помітила, як під лахміттям щось зблиснуло. Медальйон! Дівчина, закусивши губу, міцно вхопилася за брудний ланцюжок, і зірвала його з шиї, затиснувши в долоні.

– Заберіть її, – роздратовано промимрив Юлій. Чиїсь міцні руки боляче схопили її за плечі і безцеремонно жбурнули назад, в центр кола.

– О, ви, я бачу, джентльмени, – сказав Патрік, допомагаючи подрузі підвестися.

– З'їсти хлопця! З'їсти хлопця! – проскандували в унісон кілька хрипких жіночих голосів.

– Дівчата, станьте в чергу, – відізвався мисливець.

Юлій повернувся до вхідних дверей, і перш аніж покинути приміщення, єхидно посміхнувся і віддав команду «фас». Натовп лише цього й чекав. Радісно заревівши, людожери кинулися на мисливців.

Більшість тварюк уподобало в якості вечері Патріка, так що з першими нападниками у Софі не виникло проблем. Витягнувши закривавлене лезо з горла огрядного чоловіка, вона кинулася прикривати спину товариша. Людожерів було надто багато, і потрібно було терміново придумати, як щезнути звідси, інакше їх просто розірвуть.

– Патрік! Послухай…

– Не кращий час теревенити. Як ти могла помітити, я тут особливо популярний!

– За барну стійку! Швидко! – скомандувала Софі, кинувшись вперед.

Звернувши шию черговому голодуючому людожеру, Патрік немов злетів на сусідній стіл, відштовхнувся, і, зробивши нехитрий перекид, приземлився на барну стійку.

Людожери відтіснили Софі до стіни, але їй вдалося віддерти не надто міцну дошку, що виконувала роль полиці. Довгі іржаві цвяхи загрозливо стирчали з прогнилої деревини, тож вирішивши, що це цілком зійде за зброю, вона вгатила нею першого, хто потрапив під руку. Кремезна жінка звалилася на підлогу, нестямно волаючи і потираючи закривавлену щоку. Вона спробувала спіймати Софі за ноги, але дівчина вчасно з'їздила їй по пиці підошвою черевика.

Але все ж, їх було занадто багато. Мисливиця не помітила, як ззаду підібрався черговий любитель людської плоті і, загарчавши, вп'явся гострими зубами між лопатками, маючи намір відгризти шматок шкіри. Софі скрикнула, намагаючись ухилитися, але марно – його зуби зціпились мертвою хваткою. Вона вже була готова розпрощатися з частинкою власної плоті, коли поруч виник Патрік і в мить ока відправив цю піранію до праотців.

Раптом двері з оглушливим тріском вилетіли з петель. З делікатністю бульдозера в таверну ввалився велетень під три метри зростом,