Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— Подай… подай…

Він так і не сказав, що саме подати, напевно хусточку, бо, простигши холодну й липку руку, сам дістав навпомацки клапоть простирадла, в який ловив слину, сльози та вигуки «О боже мій!», «О боже мій!», що злітали в нього з язика разом з безперервним кашлем та плювками, що, ляпаючи додолу кружечками, наче монети якоїсь пінявої країни, окреслювали круг нього пекельне коло.

Ніхто вже не слухав сліпого Томельйосо, шанованого поета й гітариста з «Купідонових крилець».

Візники, погоничі, конюхи та організатори всіляких похоронних урочистостей, запаковані, мов консерви смерті, в свої комірці, манішки та накрохмалені манжети, налаковані, утикані пір’ям, лискучі, пили серед хмар тютюнового диму за рожевих від цегляного пороху гробарів, подібних до мармурових статуй, притрушених вапном, пили разом з друкарями сповіщень про смерть, разом з трунарями й з усіма іншими, що відігравали бодай якусь роль у процвітаючій похоронній промисловості. Забігали мимохідь ковтнути чарчину — тільки мимохідь — священики цвинтарних церков, нотарі останньої волі, цвинтарні промовці з тремтливими голосами й писаки некрологів. Від чимдалі щиріших тостів пияки переходили до ще палкіших виявів приязні («мені начхати на нашу з вами соціальну нерівність»), обіймалися, тицялися мордами (цілувалися заслиненими, розквашеними губами, як цілуються п’яні чоловіки), геть забувши про різницю між сукном і бавовняною тканиною, мундиром і сорочкою, черевиком і чунею, трикутним капелюхом і сомбреро; в поривах загальної прихильності, безмежної приязні й невтримного братання з’єднувалися руки й уста й перемішувалися краплі п’яного поту й слини.

Селестіно Томельйосо знову принюхався і, відчувши, що ніхто на нього не звертає уваги (аудиторія, що слухає, пахне інакше, ніж та, що не слухає), спер гітару на коліна, нахилився і, притулившись щокою до плеча свого інструмента (у гітар плечі, наче в пляшок), проказав, ігноруючи тости, обійми й поцілунки похоронної аристократії, яка смерділа стайнею, і могильної бідноти, яка тхнула землею і тліном людських кісток:

— І нічого вже більше не було, і змішався прах із гноєм!

ІІІ

Одну, дві, три, чотири чи й п’ять хвилин, відрахованих ударами їхніх сердець, а може, лиш одну-єдину мить стояли Смаглявка й Тенасон, безмовні, непорушні, після того, як замовкла гітара й пісня сліпого Селестіно («тож хоч тіло вмирає, ніколи душа не вмирає»); стояли в синюватому присмерку ночі, юної ночі в блискотливій діадемі, стояли біля цвинтарної брами, над білим присмерком кісток у могилах, поміж учора, коли смерть була майбутнім, і сьогодні, коли вона стала минулим, — у чому й полягає сенс життя. Що це, дощ? Ні, небо чисте. Може, то скапує сльозами світло з очей ліхтарів?

Смаглявка відчувала, як Тенасонові зіниці стрибками й перебіжками обмацують її округле, ніби монета, обличчя, її розпущені коси, що, мов блискучий агат, надавали кокетливості її портретові, її оголені плечі, гіпюрову блузку, крізь яку просвічуються крильця ліфчика на м’ячиках персів, визивних і таких близьких. «Жіночі груди завжди видаються недосяжними й такими приступними водночас», — подумав цвинтарний сторож.

Вона змахнула рукою, щоб наполохати чоловічі очі, які бігали по ній комахами, перебираючи лапками вій, і, подолавши збентеженість, мовила:

— Над нами пролетів птах!

— Знала б ти, де мене щодня о цій порі хапає судома! — вигукнув сторож, засміявшись у вуса.

— Який-бо ви нескромний, — докірливо відповіла вона й зашарілася, аж запашіли жаром вилиці, бо сказала не те, що думала, перепинивши на устах відповідь, на яку той заслуговував: «Іди ти к бісовій матері!», і не мовила цього тільки тому, що своєчасно згадала: з ним не можна сваритися. Та (оскільки Тенасоя поводився й далі самовпевпено й грубо, — так, на «нескромний» віп процідив крізь зуби: «Буденьскромний, бачачи харч скором-, ний», на що вона подумки відрубала: «Щоб тобі язик усох, дурню, нахабо безсоромний») треба було поставити його на місце. І Смаглявка поставила. В житті одна яскрава мить варта тисячі безбарвних.

— Скажу вам, Тенасоие, що мені гидка, осоружна й діє на нерви оця гра словами, яку інакше як свинством не назвеш.

Сторож зробив вибачливий жест і промимрив: мовляв, така вже тепер мода…

— Знаю, знаю, не робіть з мене дурну, я дуже 'добре знаю, яка тепер мода; то велике паскудство, а не мода. В газеті я читала, що таку гру слів називають влучними висловами. А ці влучні вислови свідчать тільки про людську розбещеність.

— Це теж спосіб говорити правду.

— Правду? Непристойності, а не правду! Гра словами — це те саме, що гра руками, — ти мені кажеш одне, а я тобі інше, слово за слово, штурхан за штурхан — це тільки призводить до бійки. Нащо ходити далеко: мій чоловік під час однієї з таких перемовок мало не вбив удівця, який тиняється там неподалік, п’яний мов чіп і, здається, не при своєму розумі.

— Той зануда ще й досі тут тиняється? — спитав Те-насон, підводячи голову й випускаючи дим крізь ніздрі: вій щойно запалив недокурок від сірника, прикривши його від вітру долонями.

— Сердешний! Любов до дружини не пускає його звідси, — мовила Смаглявка. — П’є з горя…

— Яка там любов! — сказав сторож, пожувавши недокурок.

— Що ви в цьому тямите?

— Він п’є, бо в нього нечисте сумління.

— Не думаю.

— Він таке виробляв на цвинтарі, що нам довелось його витурити.

— Бідолаха…

— Ото була радість!

— З чужого нещастя радіють тільки ниці люди.

— Постривайте. Облиште свої розумування і краще послухайте. Якось увечері, коли вже споночіло, ми робили останній обхід. Часом доводиться виводити декотрих силою, бо не хочуть іти з цвинтаря: трапляються такі пришелепкуваті, що ладні й ночувати біля своїх мерців. Так от, один із моїх хлопців, що грає ангела в сцені з «Плакучої верби», коли проказують молитву святої діви гваделупської, одяг на себе свою уніформу…

— Уніформу? Уже й ангели пішли в поліцаї?

— Ет, яка різниця. Ну, нап’яв на себе ангельське манаття і так убраний (напудрене обличчя, кучерява перука, газова туніка, що волочиться по землі, за спиною два крила, в руці блискучий меч) підійшов до вдівця, взяв його за руку й промовив такі слова: «Твоя дружина послала мене, щоб я тебе втришия потурив від її могили. Чухрай звідси з богом. Вона знала про те, що ти наставляв їй роги. Тож геть звідси! Негайно!»

— І той повірив?

— Наче вітром змело! Тепер не поткнеться на цвинтар ні за які гроші.

— Гроші? — не зрозуміла вона, втупивши в сторожа здивований погляд. — Помиляєтесь, якщо ви думаєте, ніби мертвим потрібні гроші!

— Я сказав: ні за які гроші, — з притиском