Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

— О, наче й нога перестала. А що не так з моїм прізвищем? Нормальне в мене прізвище...

— Ану, цить! — підскочив до нього дід Михайло й затулив шорсткою долонею рота. — Нормальне, нормальне, тільки не кажи його вголос.

— Чому це?

— Понімаєш... — стиха сказав Тягнирядно, — Сива... — усі подивилися на кобилу, що мирно собі пощипувала траву, — боїться слова... — дядько Василь з шепоту перейшов на плямкання і самими губами проворушив: боїться слова «квіточка».

— Тю, а чого це? — вразився Остап.

— А хороба її знає, — кинув дід Михайло, — боїться — і все.

— Васько, що воно за хлопець з тобою? — втрутилася Тягнирядниха, яка весь час мовчки намагалася втямити, про що ведеться чоловіча розмова. — Як це він тебе осідлав? Я оно тридцять років вже пробую, а нічого не виходить, а він, бач, осідлав... То він перевертень чи не перевертень.

— Учитель він. Остапом звати, — відповів чоловік. — Я його від бабая врятував.

— Від кого?

— Від байбака, — поправив дядька Остап. — Тільки ось штани порвалися.

— Скидайте, я хоч шпильками трохи попришпилюю, — запропонувала Тягнирядниха.

Остап, вдоволений таким шанобливим звертанням, слухняно скинув штани і віддав тітці.

— То що, куме, підсобиш із колесом? — звернувся до Тягнирядна дід Михайло.

— Ходімо.

— Діду, а можна я поки на вашій Сивій верхи посиджу? — спитав Остап.

— Та сиди. Ось давай підсаджу. Отак, тримай свою гуску...

— Це не моя.

— Тримай, тримай, бо ще забудемось, — кинув Тягнирядно. — І кульок йому подай, куме, хоча б один.

— Дядьку Василю, а можна я хоч одну зефірину візьму, бо щось так їсти схотілося? — попросив хлопець.

— Ну візьми. Лиш небагато.

— Та я одненьку.

Остап поставив коняці на спину, а собі поміж ноги кошик з гускою і взяв зефір.

— Я одну штучку, оцю, з квіточкою...

Сива немов очікувала, коли хтось з присутніх обмовиться. Щойно прозвучало чарівне слово, коняка зробила кілька незграбних стрибків, потім пута з її ніг полетіли геть — і вже за лічені секунди Сива з Остапом на спині сховалася за лісосмугою.

Лицар освіти

Свято першого дзвоника добігало кінця. Директор перейшов до заключної промови:

— Отже, дорогі друзі, зараз усі ви вкотре увійдете. Увійдете в двері нашої рідної школи, щоб увібрати в себе. Увібрати нові знання й переповнитися ними, наче глечик переповнюється цілющими молоком. Шкода, що до нас, мабуть, не приєднається. Я маю на увазі обіцяного молодого вчителя. Якого ми надіялися сьогодні ж привітати у стінах нашої славної школи. Привітати цього лицаря освіти, цього звитяжця науки, вершника долі на шпаркому пегасі знань...

У цю мить на середину подвір’я, перестрибнувши через першокласників, ускочила Сива. На ній возсідав вершник. Він був у вельми пристойних трусах в горошок, на голові мав добряче попсований байбаком, але ще й досі гарний вінок, між ногами тримав кошик з гускою, а в руці — чорний целофановий кульок, повний зефіру. Другою рукою верхівець тримався за гриву.

Ось так ефектно з’явився на роботу у свій перший робочий день молодий учитель Остап Квіточка.

Здивувалися всі. Над зібранням зависла мовчанка. Першою отямилася завуч, вона співучим голосом промовила в мікрофон:

— А тепер, діти, подаруйте своїм учителям... квіти!

Сива сказилася! Брикнула так, що Остап злетів з її спини і ляпнувся на асфальт. Гуска з ґелґотом підлетіла, наче дика птаха, і, зробивши дивовижний ривок у повітрі, приземлилася прямо на голову Павла Панасовича.

Усі нечисленні школярі славної Глинятинської школи з галасом кинулися збирати зефір, що, наче з рогу достатку, посипався на асфальт з роздертого кулька.

Найметкішими виявилися двійко першокласників. Школа починала їм подобатись.

Приведи трьох друзів…

Чорти-пепепісти добиралися до Вогняної Долини вже дві доби. Рухалися гористим пеклом по ночах, щоб не наскочити на чортоловецькі ватаги, які так і риськали поміж скель. Вдень же переховувались у випадкових печерах і трохи спали. А як не спали, то різалися в дурня. Вельзепер, між іншим, виявився неабияким картярем — майже щоразу виходив з гри найперший. Найчастіше в дурнях лишався колишній його начальник. Програючи, пан Шкварчак сердився і казився.

— Ти, Вельзесраку, махлюєш, як бєшений! — вигукував пан Шкварчак після чергового програшу.

— Всі махлюють, — кидав на те Вельзепер.

Це було правдою: чорти не вміли грати в карти по-чесному, так вже воно в нечистих заведено — дурити. А надто в грі, що «дурнем» зветься.

— Всі то всі, але ж ти — як бєшаний! — кипів від люті Люцивул.

— А ви впіймайте мене, пане начальнику, — насмішкувато кидався в гаспида словами недодідько.

— А впіймаю! Їй-чорту, впіймаю! — обіцявся пан Шкварчак, скрегочучи зубами.

— Ото впіймаєте, тоді й поговоримо, — втішався Вельзепер, ледве стримуючись, щоб не зареготати на повен голос, — а поки прошу пана начальника люб’язно підставити рило.

В дурня вони грали на рило. Хто програє — отримує по рилу колодою карт. Найбільше лясканців — цілих три — видавав той, хто виходив з гри попереду всіх. Отже, найчастіше це був Вельзепер. Отут він уже мав нагоду віддячити панові Шкварчаку за лихо, на яке той прирік його, відправивши ловити кажанів.

Отже, недодідько вкотре міцно взявся за кут колоди, і тричі, для острашки, ляснув нею собі по коліні. При кожному ударі морда нещасного лідера партії смішно смикалася й перекошувалась. Після годинної гри Люцивулове рило було синє й лискуче, немов баклажан. Писок йому розпух, від чого пан Шкварчак почав гугнявити.

— Гельзебздушику, бгате, не бий сильно! Ти ж пгигадай, який я до тебе завжди добгий був.

— А-га, пригадую! — кивнув недодідько, з усього маху хвиськаючи гаспида тугою засмальцьованою колодою по мармизі.

— Вай-й-й!!! — завив Люцивул. — Падво ж ти, Гельзепегде, яке ж ти падво!

— І ще раз прига-дую! — Вельзепер удруге що було духу пригостив Шкварчака смачним духопеликом. — Згадуйте й ви, пане.

— Гой, згадаю, гой усе тобі пгигадаю! — скавулів той. — Дай тігьки виггати, ой дай же тігьки виггати!..

— Виграєте, аякже, — кивав недодідько, замахуючись з-поза вуха втретє, — а поки що майте від мене останнього гости-и-инця! — і втретє тверда й важка колода летіла панові Шкварчакові межи очі й давала такого хльосту по його носярі, що попід склепінням печери