Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Потім ми взялися до запису, що сягав до 21 години 55 хвилин, коли Стефані заплатила за вечерю кредитною карткою. За кілька хвилин вона знову з’явилася на екрані, нервовою ходою прямуючи до автомобіля. Сідаючи за кермо, дістала з сумочки телефон. Хтось дзвонив. Вона відповіла. Розмова була коротка. Здається, вона не розмовляла, а тільки вислухала, що їй кажуть. Скінчивши розмову, сіла за кермо і якусь хвилю сиділа непорушно. Її добре було видно крізь лобове скло. Ось вона пошукала номер у телефонній книжці мобільника й зателефонувала, та відразу ж дала відбій. Було таке враження, наче урвався зв’язок. Зачекала п’ять хвилин, сидячи за кермом. Здається, вона нервувалася. Потім удруге набрала номер і цього разу розмовляла. Розмова тривала секунд зо двадцять. Потім вона рушила з місця й подалася вулицею на північ.

— Оце, може, останні знімки Стефані Мейлер, — пробурмотів я.

Пополудні ми розпитували друзів Стефані. Здебільшого вони мешкали в Саґ-Гарборі, звідки жінка була родом.

Жоден із них не мав новин від Стефані від понеділка, і всі непокоїлися. Тим паче, що її батьки весь час їм телефонували, а це додавало тривоги. Вони намагалися зв’язатися з нею телефоном, поштою, через соціальні мережі, ходили до неї додому і стукали у двері, та марно.

З наших розмов випливало, що Стефані була бездоганна жінка, хоч з якого боку глянь. Не вживала наркотиків, не напивалася до чортиків і з усіма ладнала. Друзі знали трохи більше про її інтимне життя, ніж батьки. Одна з подруг казала, що бачила її нещодавно з коханцем.

— Ну, була вечірка, і вона привела його туди, його звали Шон. Дивно.

— Що дивно?

— Невідповідні вони були. Щось поміж ними не клеїлося.

Інша казала, що Стефані жила тільки роботою.

— Останнім часом її майже не було видно. Казала, в неї роботи по вуха.

— Над цим вона працювала?

— Хтозна.

Ще одна подруга згадала, що вона мандрувала до Лос-Анджелеса.

— Авжеж, вона літала до Лос-Анджелеса пару тижнів тому, але просила, щоб я нікому не казала про те.

— Чому?

— Я не знаю.

Останній, з ким ми розмовляли, був її приятель Тімоті Фолт. Він бачився зі Стефані у неділю ввечері.

— Вона прийшла до мене, — сказав він. — Я був сам, ми випили трохи.

— Вона нервувалася, була стурбована? — запитав я.

— Ні.

— Яка Стефані людина?

— О, це геніальна жінка, блискуча, але характер у неї клятий, вперта мов той віслюк. Як щось западе їй голову, то доможеться свого.

— Вона казала вам, над цим зараз працює?

— Трохи. Наче розробляє один величезний проект, але в деталі не вдавалася.

— Що за проект?

— Книжка. Принаймні задля неї вона й прибула до цього краю.

— Справді?

— Стефані сповнена амбіцій. Вона мріє стати славетною письменницею і вважає, що досягне цього. До вересня минулого року на життя собі заробляла працею в літературному часописі. Забув, як він зветься.

— «Нью-Йоркський літературний огляд», — кивнув я.

— Ага, так. Але насправді працювала там лише задля того, щоб оплачувати рахунки. Після звільнення сказала, що хоче повернутися до Гемптонса, аби спокійно писати. Пам’ятаю, якось так і сказала: «Я тут задля того, щоб написати книжку». Гадаю, їй потрібен був час і спокій, то вона і знайшла їх там. А то нащо було їй найматися репортером у провінційний часопис? Кажу вам, це амбітна штучка. Вона високо замірилася. І якщо вже приїхала до Орфеї, то недарма. Може, вона не могла зосередитися в нью-йоркській метушні. Часто буває, що письменники перебираються за місто, хіба ні?

— Де вона писала?

— Гадаю, в себе вдома.

— На комп’ютері?

— Не знаю. Може, й так.

Коли ми вийшли від Тімоті Фолта, Анна зауважила, що у Стефані вдома не знайшли комп’ютера.

— Може, його забрав той «гість» учора ввечері, — сказав я.

Ми скористалися тим, що перебуваємо в Саґ-Гарборі, й заглянули до батьків Стефані. Ті ніколи не чули про її друга на ім’я Шон, і Стефані не залишала в них комп’ютера. Щоб уже перестрахуватися, ми вирішили зазирнути до її кімнати.

Вона не жила в ній, відколи закінчила ліцей, і там нічого не міняли: плакати висіли на стінах, кубки зі спортивного чемпіонату стояли на полицях, покривало лежало на ліжку, а шкільні книжки й досі зберігалися.

— Стефані вже давно не спала тут, — пояснила Труді Мейлер. — Після ліцею вона подалася до університету, а потім працювала в Нью-Йорку, поки звільнилася у вересні з того літературного часопису.

— Яка причина того, що Стефані оселилася в Орфеї? — запитав я, не сповістивши про те, що казав мені Тімоті Фолт.

— Я вже казала вам учора, що вона втратила роботу в Нью-Йорку і захотіла повернутися до Гемптонса.

— Але чому саме до Орфеї? — наполягав я.

— Бо це найбільше місто в краю, я так гадаю.

Я запитав:

— Пані Мейлер, у Нью-Йорку в Стефані були вороги? Вона з кимось мала конфлікти?

— Ні, нічого такого не було.

— Вона жила сама?

— З одною співмешканкою, що теж працювала в тому літературному часописі. Її звуть Аліса Фільмор. Ми якось бачилися з нею, коли допомагали Стефані забрати меблі, як вона вирішила вибратися з Нью-Йорка. Там лишилося кілька стільців, то ми їх відвезли простісінько до її дому в Орфеї.

Не знайшовши нічого ні в її домі, ні в батьків, ми вирішили податися до Орфеї й заглянути в її редакційний комп’ютер в «Орфея кронікл».

Була 17 година, коли ми підкотили до будинку редакції. Майкл Бірд спровадив нас кабінетами співробітників. Показав і кабінет Стефані, добре опоряджений, там стояв комп’ютерний монітор, клавіатура, коробка з серветками, величезна кількість ручок у чашці для чаю, блокноти і ще якісь безладно розкидані папери. Я переглянув їх і, не знайшовши нічого цікавого, запитав:

— Чи хтось міг увійти в комп’ютер за її відсутності останніми днями?

Кажучи це, я натиснув кнопку живлення.

— Ні, — відказав Майкл, — комп’ютер захищений індивідуальним паролем.

Комп’ютер не вмикався, тож я натиснув кнопку ще раз, допитуючись у редактора:

— Отже, ніхто не мав змоги залізти в комп’ютер без її відома?

— Ніхто, — запевнив Майкл. — Пароль знає тільки