Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Що ж, ви собі порозмовляйте, панове, а я піду до гурту, — ​сказав він. 

— Я чув, що пан Вістович збирається сьогодні боксувати, — ​промовив раптом Сташенко, перейшовши на непогану німецьку. — ​То, може, я буду йому за супротивника? Бо теж не від того, щоб розім’яти кості. Що скажете, пане поліціянте? 

Вістович зміряв його поглядом. Молодий, гнучкий, впевнений у собі. Либонь, має добрий удар. Шансів перемогти такого небагато, але й відмовлятись від поєдинку на очах у всіх не хотілося. 

— Де ви вчилися боксу? — ​запитав він його. 

— У нашому «Соколі»[36], — ​відповів Сташенко. 

— Не знав, що там боксують. 

— Ще й як боксують. Зараз побачите… 

Вістович зняв маринарку і камізельку. Потім — ​верхню сорочку, залишившись лише у нижній. Перевзув легші черевики, які зберігав тут, у клубі, і трохи підкотив штани. 

— Вправне щеня, — ​прошепотів йому на вухо Наґель. — ​Я бачив, як він б’ється. Будьте обачним, а краще відмовтеся… Я щось придумаю, аби залагодити. 

— Дам раду, — ​заспокоїв його Вістович і заходився перев’язувати кулаки. 

Алоїз приніс йому рукавиці зі свинячої шкіри, туго набиті кінським волосом. Допоміг одягнути й надійно зав’язав їх на руках. 

— З Богом, Herr Hauptmann, — ​сказав наостанок. — ​Якщо буде зовсім зле, я зупиню поєдинок. 

Вістович спостерігав, як його молодий суперник неквапно виходить на ристалище, розминаючи плечі, потім передпліччя і шию. Вигляд мав упевнений, як мисливець, який добре знає, де його здобич, і як її вполювати. Вони підійшли ближче один до одного. 

— Хотів дещо запитати вас, — ​раптом сказав Сташенко. — ​Де ви були під час наших боїв за Галичину?[37] 

— До чого це? — ​не зрозумів Вістович. 

— Хочу знати. 

— У вісімнадцятому році я вже був у Відні. 

— А під час війни з більшовиками?[38] 

— Це вас не стосується, добродію, — ​Вістович виразно відчув, як всередині нього закипає гнів, спровокований не так питаннями, як зневажливим тоном, яким послуговувався молодик навпроти. 

— Помиляєтесь, стосується… 

— Про що ви там теревените, панство? — ​вигукнув хтось із присутніх, хто з нетерпінням чекав поєдинку. 

— Ми програвали через таких, як ви, — ​швидко продовжив Сташенко. — ​Через тих, хто відсиджувався у безпечних віднях, берлінах і парижах, доки їхня Батьківщина спливала кров’ю. Такі, як ви, Вістовичу, інфіковані бацилою імперіалізму. Ви — ​зрадники… Ви заодно з поляками, жидами, австріяками та іншою нечистю. Коли Україна постане, вам у ній місця не буде! 

На цих словах він завдав першого удару, а що суперник готовий не був, то влучив прямісінько у щелепу. 

Вістович захитався і, відступивши вбік, закрив обличчя рукавицями. Сташенко підскочив до нього і знову заходився бити. Щоправда, тепер уже не так успішно: цілив у печінку, але її вчасно закрив лікоть суперника, у голову, але там був надійний блок. Намагався зайти зі сторони, але й це не вдавалось. 

Поліціянтові, втім, доводилось важко. Вістович відчував присмак крові, що цідилася з розбитої губи, і біль десь під ребром. Сяк-так намагався вгамувати дихання. А коли воно врівноважилося, несподівано зникла й злість. 

«Дурне хлопчисько, — ​подумав він. — ​Б’єш сильно, але марно. Тільки витрачаєш сили. Думаєш, я лише захищаюся? Аж ніяк, я стежу за тобою. Вивчаю твої рухи, щоб знати, коли ти підставишся під мій удар…» 

Вістович раптом викинув рукавицю вперед, і Сташенко очікувано смикнув головою ліворуч. Це виявилось його гіркою помилкою. Поліціянт ударив справа, потрапивши супернику в самісінький ніс. Цього було досить, щоб поєдинок закінчився: бідолаха впав на підлогу і вже не мав сил підвестись. 

Публіка зааплодувала. Хтось кинувся допомагати Сташенкові, а Наґель поплескав Вістовича по плечу. 

— Старий кінь борозни не зіпсує, — ​засміявся він. — ​Провчили молодого нахабу. Всього два удари, але які, хай йому грець!.. 

Поліціянт кивнув і знаком попросив допомогти йому зняти рукавиці. На сьогодні з нього було досить. Біля рукомийника він змочив розбиту губу і приклав до неї хустинку. Трохи так постояв, а тоді повернувся до залу. 

Сташенко вже тримався на ногах і весело з кимось перемовлявся, тримаючи біля носа рушника. Від розгніваного молодика, який кипів ненавистю, здавалось, не залишилось і сліду. Побачивши Вістовича, він поволі рушив до нього і миролюбно простягнув руку. 

— Ви дали мені урок, який я ніколи не забуду, дорогий земляче, — ​сказав він німецькою. — ​Якби знав, що ви так добре боксуєте, то двічі би подумав перед тим, як викликати вас на двобій. 

Чоловіки довкола дружно зареготали. 

— Ви також боєць нівроку, — ​відповів Вістович. 

— А ще прошу пробачити мою неґречність. Я наговорив зайвого. 

— Пусте. 

— Я називаюся Матвієм. Прізвище моє ви знаєте, — ​перейшов він на українську. — ​Служу канцеляристом у вугільній компанії на Міхаелерплац… Знайти нескладно: у нас вивіска чорна, як дошка від гробу. Заходьте колись. 

Поліціянт кивнув. Матвій чекав, що Вістович назве і свою адресу, втім, той змовчав. 

Нова пара бійців узялася до поєдинку. Інші запалили цигарки й викрикували до них з місця, то підбадьорюючи, то критикуючи. 

Усе мало завершитись за якусь годину-півтори у сусідній кнайпі «Zum Schwarzen Bären» гучними обговореннями останніх політичних подій, спогадами про війну і суперечками, а поміж тим — ​питтям кислуватого, не надто доброго пива, хоч і значно кращого ніж в інших місцях. 

Зненацька до зали зайшло двоє чоловіків у сірих плащах, на яких виднілися продовгуваті сліди вологи. Схоже, на вулиці пішов дощ. Мов за командою, вони зняли капелюхи, щоб обтрусити їх від дощових крапель, а потім понасаджували знову на голови. 

Наґель зміряв чоловіків поглядом і, всадивши руки до кишень, рушив у їхній бік. 

— Чим можу бути корисним, панове? — ​запитав він прибулих. 

— Нам потрібний оберкомісар Адам Вістович, — ​промовив один із незнайомців, звертаючись чи то до Алоїза, чи то до загалу. 

— Це ж треба, — ​Наґель скривив посмішку, — ​нам він також потрібний. 

Прибулий дістав із кишені легітимацію. 

— Staatspolizei, — ​сказав він після цього. — ​Тому стули пельку, розумнику. 

Алоїз, ясна річ, не збирався на цьому завершувати розмову з непроханими гостями та невідомо, до чого б договорився, якби Вістович вчасно не втрутився: 

— Я до ваших послуг, панове, — ​сказав він і рушив до дискутантів. 

— На два слова, Herr Hauptmann, — ​Наґель поклав йому руку на плече й відвів убік. 

— Ось що, пане Вістовичу, — ​прошепотів він, — ​може, ви не бачите, але це зовсім не проповідники Євангельського товариства і не цицькаті сестрички з госпіталю. Словом, не ті, до кого я б вас відпустив зі спокійною душею. Це два скурвисини, які збираються невідомо за що вас замкнути десь на Штернґассе[39]…