Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

– Я не можу чекати. Дівчина в небезпеці.

– Це правда. Але мені відомо, що тебе вважають перешкодою на шляху до неї. Перешкодою, яку належить беззаперечно усунути. У зв’язку із тим це ти – в небезпеці. Візьмуться за дівчину, тільки коли покінчать із тобою.

– Або коли я припиню гру, усунуся і заховаюся у Каер Морені. Я занадто багато заплатив тобі, Кордінгере, щоб ти давав мені такі поради.

Адвокат крутнув у пальцях сталеву зірку.

– За суму, яку ти сьогодні мені заплатив, я активно діяв уже якийсь час, відьмаче, – сказав він, стримуючи кашель. – Порада, яку я тобі дав, є цілком обдуманою. Заховайся у Каер Морені, зникни. Й тоді ті, які шукають Цірі, отримують її.

Ґеральт примружив очі й усміхнувся. Кодрінгер не зблід.

– Я знаю, що кажу, – сказав, витримавши й усмішку, й погляд. – Переслідувачі твоєї Цірі знайдуть її і зроблять із нею, що захочуть. А тим часом і вона, й ти – будете в безпеці.

– Поясни, прошу. В міру швидко.

– Я знайшов одну дівчину. Шляхтанку із Цінтри, повоєнну сироту. Вона пройшла крізь табір для біженців, зараз міряє ліктем і кроїть тканини, прийнята суконником з Брюґґе. Не вирізняється вона нічим особливим. Окрім одного. Вона дуже схожа на малюнок з певної мініатюри, на якій зображено Левенятко із Цінтри… Хочеш побачити її портретик?

– Ні, Кодрінгере. Не хочу. Й не погоджуюся на таке рішення.

– Ґеральте, – адвокат прикрив очі. – Що тобою керує? Якщо бажаєш врятувати ту твою Цірі… Мені здається, що зараз для тебе погорда – розкіш. Ні, я погано висловився. Для тебе погорда погордою – розкіш. Надходить Час Погорди, колего відьмаче, час великої, безмежної погорди. Ти маєш пристосуватися. Те, що я тобі пропоную, – це проста альтернатива. Хтось помре, щоб хтось міг жити. Хтось, кого ти любиш, уціліє. Умре інша дівчинка, якої ти не знаєш, якої ти ніколи не бачив…

– До якої я можу ставитися із погордою? – перебив відьмак. – Маю за те, що я люблю, заплатити погордою до самого себе? Ні, Кодрінгере. Залиш ту дитину в спокої, нехай і надалі міряє сукно ліктем. Портретик її – знищ. Спали. А за мої двісті п’ятдесят важко зароблених крон, які ти кинув у шухляду, дай мені дещо інше. Інформацію. Йеннефер і Цірі залишили Елландер. Я упевнений, що ти про це знаєш. Я упевнений, що знаєш, куди вони прямують. Я упевнений, що знаєш, чи хтось іде по їхньому сліду.

Кодрінгер побарабанив пальцями по столу, закашлявся.

– Вовк, попри застереження, бажає полювати й далі, – констатував. – Не бачить, що це на нього полюють, що лізе він просто між прапорцями, поставленимиі на нього справжнім мисливцем.

– Не будь банальним. Будь конкретним.

– Якщо бажаєш. Неважко здогадатися, що Йеннефер їде на з’їзд чародіїв, що скликаний на початок липня у Ґарштангу на острові Танедд. Вона вміло петляє і не користується магією, тому її важко вислідити. Тиждень тому вона була ще в Елландері, за моїми розрахунками, за три-чотири дні добереться вона до міста Горс Велен, від якого до Танедду – один крок. Їдучи до Горс Велену, вона має проїхати селищем Анхор. Вирушивши оце зараз, ти матимеш шанс перехопити тих, хто їде за нею. Бо за нею їдуть.

– Сподіваюся, – Ґеральт паскудно усміхнувся, – що то не якісь там королівські агенти?

– Ні, – сказав адвокат, дивлячись на металеву зірку, якою він грався. – Це не агенти. Але це й не Ріенс, який мудріший за тебе, бо після бою із Мішле затаївся у якійсь дірі й не висуває звідти носа. За Йеннефер їдуть троє найманих горлорізів.

– Я так здогадуюся, що ти їх знаєш?

– Я усіх знаю. І тому дещо тобі запропоную: залиш їх у спокої. Не їдь до Анхору. А я використаю свої знайомства й зв’язки. Спробую підкупити головорізів, перекупити контракт. Іншими словами – натравлю їх на Ріенса. Якщо вдасться…

Раптом обірвав себе, сильно замахнувся. Сталева зірка завила в польоті й з тріском ударила в портрет, просто в чоло Кодрінгера-старшого, дірявлячи полотно й майже до половини втикаючись у стіну.

– Добре, га? – широко посміхнувся адвокат. – Це зветься оріон. Заморський винахід. Тренуюся уже з місяць, влучаю майже завжди. Може придатися. На тридцять футів ця зірочка вбивча й не підводить, а сховати її можна в рукавичці чи за стрічкою капелюха. Вже рік оріони введені в озброєння нільфгардських спецслужб. Ха-ха, якщо Ріенс шпигує для Нільфгарду, буде кумедно, якщо знайдуть його із оріоном у скроні… Що ти на те?

– Нічого. Це твоя справа. Двісті п’ятдесят крон лежать у твоїй шухляді.

– Ясно, – кивнув Кордінгер. – Сприймаю твої слова як розв’язання мені рук. Помовчімо хвильку, Ґеральте. Вшануймо скору смерть пана Ріенса хвилиною скорботи. Чому ти, най тебе диявол, кривишся? Не маєш пошани до маєстату смерті?

– Маю. Занадто велику, щоб слухати ідіотів, які з неї сміються. Чи ти думав колись про власну смерть, Кодрінгере?

Адвокат важко закашляв, довго дивився на хустку, якою заслоняв рота. Потім підвів очі.

– Аякже, – сказав тихо. – Думав. Причому інтенсивно. Але що тобі до моїх думок, відьмаче? Поїдеш до Анхору?

– Поїду.

– Ральф Блюнден, який зветься Професором. Гаймо Кантор. Короткий Якса. Щось тобі говорять ці імена?

– Ні.

– Усі троє – непогані на мечах. Кращі за Мішле. Я б рекомендував би надійніше, далекобійну зброю. Наприклад, ті нільфгардські зірочки. Хочеш, я продам тобі кілька? Маю їх багацько.

– Не куплю. Непрактично. Шумлять у польоті.

– Свист діє психологічно. Може паралізувати жертву страхом.

– Можливо. Але може й попередити. Я зумів би від того ухилитися.

– Якби бачив, що в тебе кидають – беззаперечно. Я знаю, ти зумієш ухилитися від стріли чи арбалету… Але ззаду…

– Ззаду також.

– Брешеш.

– Закладемося, – холодно сказав Ґеральт. – Я повернуся обличчям до портрету твого тата-ідіота, а ти кинеш у мене тим оріоном. Попадеш у мене – ти виграв. Не попадеш – програв. Якщо програєш, розшифруєш ельфійські манускрипти. Отримаєш інформацію про Дитя Старшої Крові. Швидко. У кредит.

– А якщо виграю?

– Також здобудеш ту інформацію і запропонуєш її Йеннефер. Вона заплатить. Не скривдить.

Кодрінгер відчинив шухляду й витягнув другий оріон.

– Розраховуєш на те, що я не прийму закладу, – констатував, не запитав.

– Ні, – усміхнувся відьмак. – Я впевнений, що ти його приймеш.

– Ризиковий ти хлоп. Чи забув? У мене совісті немає.

– Не забув. Усе ж надходить Час Погорди, а ти йдеш