Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Що ж до милосердя, то цілком природно, — ще б пак, стільки напастей від ворожої навали, стільки калік! — коло нього заходилися «ще ревніше», що зобов’язувало дам у високих тюрбанах проводити пообіддя на «чаюванні», обговорюючи довкола бриджового столика новини з «фронту», тим-часом як під брамою на них чекали авта і ставний солдат за кермом базікав із лакейчуком.
Зрештою новими були не тільки головні убори, що бовваніли над головою дивацькими циліндрами. Личка теж були нові. Молодісінькі дами в нових капелюшках бралися хтоз-на-відкіль і становили собою виквіт бомонду — хто з-перед шести місяців, хто з-перед двох років, а хто й з-перед чотирьох. Зрештою ця різниця мала для них таку саму вагу, яку за часів перших моїх кроків у великому світі мало для двох родів, таких, скажімо, як Ґерманти і Ларошфуко, доведене чотирьохсотрічне шляхетство. Дама, знайома з Ґермантами з 1914 року, вважала за парвеню даму, допущену до них лише 1916-го, і, вітаючи її, мов та королева-вдова, лорнетувала її і цідила з гримасою, що, властиво, навіть невідомо, заміжня ця пані чи ні. «Все це виглядає не бозна-як гарно», — висновувала дама, датована 1914 роком, бажаючи, щоб коло свіжо допущених урвалося саме на ній. Ці нові особи, яких юнь мала за старе луб’я, а деякі старі добродії, що бували не тільки у великому світі, за, зрештою, не таких-то вже й нових, не просто розважали товариство цікавими для нього розмовами про політику та музику в тісному свійському гурті; їм ще й доводилося постачати ці теми особисто, бо для того щоб речі здавалися новими, хай вони навіть старі чи хай навіть і нові, треба у мистецтві, як і в медицині чи там у вищому світі, витворювати нові назви. (В дечому вони, зрештою, були нові. Скажімо, пані Вердюрен вибралася під час війни до Венеції, але оскільки такі, як вона, уникали говорити про сумне і сентиментальне, то, за її визнанням, найбільше її там вразила не сама Венеція, не Сан-Марко і не палаци, тобто не те, що мені, навпаки, так подобалося, а гра світла нічних прожекторів, і про ці прожектори вона розповіла, підкріплюючи свою розповідь цифрами. Отож у кожному сторіччі відроджується певний реалізм як реакція на досі улюблене мистецтво.)
Салон Сент-Евертів нагадував благеньку вивіску: вона не привабила б нікого, хоча за нею ховалися найбільші артисти і найвпливовіші міністри. Зате збігалися — послухати в одних виступ секретаря, в інших заступника директора кабінету — до нових отюрбанених дам, які своєю крилатою і тріскотливою навалою заполонили Париж. Дами першої Директорії мали свою королеву, була вона молода та гарна і звалася пані Тальєн. Дами другої Директорії мали двох королев, були вони старі та шпетні і звалися пані Вердюрен і пані Бонтан. Хто міг би дорікати пані Бонтан за те, що її муж відіграв у Дрей-фусовій справі ролю, гостро розкритиковану в «Еко де Парі»? Вся ж бо Палата стала в певний момент ревізіоністською, отож довелося серед старих ревізіоністів, як і серед старих соціалістів, рекрутувати партію суспільного ладу, релігійної толерантности і військових приготувань. Колись би пана Бонтана ненавиділи, бо непатріоти ходили у дрейфуса-рах. Але скоро це слово кануло в лету, і їх почали йменувати ворогами закону про трирічну військову службу. А все ж, пан Бонтан, один з авторів цього закону, був патріот.
У великому світі (і це суспільне явище є, зрештою, об’явом далеко загальнішого психологічного закону) всякі новини, шкідливі чи нешкідливі, викликають страх, поки їх не засвоять і не пристосують. От і з дрейфусарством було так, як із одруженням Робера де Сен-Лу з Одеттиною донькою, одруженням, яке наробило стільки галасу. А нині, коли у панства де Сен-Лу бачать усіх «знайомих», навіть якби Жільберта поводилась, як Одетта, до неї однак «ходили б» і хвалили її за те, що вона, як королева-вдова, ганить не засвоєні як слід моральні новації. Дрейфусарство вже стоїть на одній дошці зі справами шанованими і звичними. Жодна душа вже не завагалася б оплескувати його, як давніше — гудити, от і думай тепер, чого воно варте саме собою. Воно перестало бути шокінгом. Власне, інакше й бути не могло. Люди ледве пам’ятали про те, що це явище існувало взагалі, як по якомусь часі ми забуваємо, був батько молодої дівчини злодієм чи ні. Принаймні можна сказати: «Та ні, це стосується шваґра або когось однопрізвищного. Тільки не її батька — про нього я зроду не чув чорного слова». Та й, поза всяким сумнівом, дрейфусарство від дрейфусарства різниться: тож-бо той, хто бував у дукині Монморансі й лобіював закон про трирічну службу, не міг бути покидьком. Кожен гріх прощенний. І забуття, вготоване дрейфусарству, торкнулося a fortiori[1] дрей-фусарів. Зрештою, дрейфусарів у політиці більше не було, бо за колишніх дрейфусарів виставляли себе всі, якщо хотіли увійти до уряду, навіть ті, хто протистояв усім тим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віднайдений час, Марсель Пруст», після закриття браузера.