Читати книгу - "Правила, які варто порушити. Жити за власним кодексом"

Від цього не втечеш. Єдиний спосіб уникнути болю – уникнути самого життя. Бути до всього байдужими, ні з ким не розмовляти, нікуди не ходити, ні на що не дивитися. Але навіщо тоді жити? Ні, ви просто зобов’язані повністю зануритись у все це, хай і доводиться скреготати зубами від болю. Воно того варте, справді. І саме весь той біль, крізь який ви мусили пройти, надає важливим для вас стосункам таку надзвичайну цінність.

Не стверджуватиму, що біль доведеться терпіти постійно. Якісь речі завдають страждань, коли замислюватися над ними, та ви не мусите весь час про них думати. У вашому житті буде безліч моментів, коли все котитиметься як помащений віз. Та колись усе-таки ви відчуєте біль від того, що є для вас по-справжньому важливим.

Це як інь і ян. Не можна здобути одне, не отримавши анітрохи іншого. Навіть найтяжчі часи мають у собі промінь світла, так само й найкращі миті вашого життя не минуться без певного болю. Так і має бути.

Щоб чогось досягти, потрібно докласти зусиль

Дивно, як багато людей вірить цьому – можливо, тому, що їм і справді хочеться, аби так було. Спокусливо зустріти людину, яка на 95 відсотків відповідає вашому уявленню про досконалого партнера, і потім спробувати доповнити її потрібними 5 відсотками. От якби він чи вона були трохи наполегливішими чи менш легковажними, терпеливішими чи менш марнотратними, а ще б трохи рішучішими! Вони були б ідеалом!

Тепер подивіться на ситуацію з іншого боку. Припустимо, ви зустрічаєте когось, хто вважає вас майже ідеальним (ідеальною) і збирається перетворити вас на довершеність. Людина хотіла б додати вам трохи наполегливості й терпеливості, прибрати трохи легковажності… Вам би це сподобалось? І взагалі, ви гадаєте, вас можливо змінити?

Хай би як ви це не сприймали, та спроба змінити людину – це один зі способів указати на наявність у неї недоліків. Хто б вона не була – партнер чи друг, – це підриває її віру в себе, їй здається, що її осуджують та висміюють. До того ж вона відчуває, що її весь час контролюють.

Усе це може слугувати поясненням, чому спроби змінити інших людей завжди супроводжуються зворотними наслідками. Щобільше, вони не спрацьовують. Більшості з нас просто не до снаги змінити свою натуру, скільки б зусиль ми не докладали. Звісно, ми здатні змінити свою поведінку щодо оточення (зазвичай буває розумно попросити когось близького поводитися інакше, якщо на це є вагома причина, тільки робити це треба люб’язно), та характер, що становить нашу глибоку сутність, – зовсім інша річ.

Я не збираюся повчати вас. Я не вказую, що вам слід робити, а чого не слід. Я лише кажу – маю рацію чи ні, – що це не дасть вам бажаних результатів. Я бачив людей, які намагалися змінити інших. Я бачив тих інших, які втрачали впевненість і самооцінку, намагаючись стати такими, якими вони не є насправді. Та я ніколи не бачив успішних подружніх і приятельських стосунків, заснованих на намаганнях змінити одне одного. Усі справді добрі стосунки, які я бачив, ґрунтувалися на готовності людей сприймати одне одного такими, якими вони є, та на готовності прийняти 5 відсотків «вад», тому що решта 95 відсотків варті того.

Якщо ви зустріли людину, яка на 95 відсотків ваша, це чудово. Тож, коли до решти 5 відсотків входить не схильність відривати крила пташенятам, а цілком прийнятна риса, яка з якоїсь причини не потрапила до вашого власного контрольного списку особистих якостей, 95 відсотків – уже доволі високий показник. Якщо кому й треба змінитися, то це вам. Змініть своє ставлення до тих 5 відсотків, щоб усе не зіпсувати. Коли ви впораєтесь із цим, то матимете чудові стосунки. Коли ні – що ж, ви пересвідчитеся, наскільки нереально сподіватися на зміни від інших.

Не забувайте, що вам, імовірно, також не вистачає 5 відсотків, аби відповідати ідеалу вашого партнера, і йому теж доведеться змінити своє ставлення до них, щоб у вас усе склалося. Невже цього не достатньо й ви проситимете його змінити ще й свою особистість?

Не намагайтеся змінювати людей

Я виріс на околиці Брикстона – сумнозвісно небезпечного району Лондона. Коли б мене не запитували, де я живу, моя мати завжди шипіла: «Скажи, що у Далвічі» (більш пристойний сусід Брикстона). Тут немає нічого незвичайного – чимало людей соромиться визнати своє походження. Багато намагається приховати місцевий акцент або змінити говірку – усе лише для того, щоб ніхто не зрозумів, де минуло їхнє дитинство.

Звісно, трапляються й інші крайнощі. Коли я був молодшим, у мене була хороша приятелька, яка виросла в бідному районі Манчестера. Вона першою зі своєї родини довчилася в школі до 18 років, а потім знайшла в центрі міста гарну роботу з достойною зарплатнею. Деякі з її родичів дали їй зрозуміти, що сприймають її спілкування з новими друзями як зраду трудящому класу. Насправді вона не соромилася свого походження та не робила жодних спроб приховати його. Вона просто хотіла домогтися успіху в житті.

Ваша родина – частина вас самих. Ви можете залишитися там, де ви виросли, на все життя, а можете постійно переїжджати з місця на місце та зрештою опинитися в зовсім іншому місці. В обох варіантах немає нічого поганого. Проте, прагнучи приховати свої корені, ви заперечуєте частину себе. Колись це зробить вас нещасними. Ви або шкодуватимете, що соромилися свого походження, або житимете в страху, що вас викриють.

Якщо ви з бідної родини, це додає ще більшої ваги успіхам, яких ви досягаєте (у вашому власному розумінні), незважаючи на таку перешкоду. Навіщо вам це приховувати? Ми всі знаємо, що в суспільстві побутують певні упередження, та будь-яка людина, котра через свою обмеженість оцінює людей за критеріями, що від нас не залежать, наприклад за місцем народження, не варта вашої уваги та шани (хоча ви граєте за Правилами і залишатиметеся ввічливими за будь-яких умов). Так само неправильно та упереджено оцінювати людей за кольором шкіри.

В інших ситуаціях більше бентежить необхідність зізнаватися про привілейоване, а не бідне походження. Проте й це є частиною вас, і нерозумно соромитися багатства своєї родини. Це наводить на думку, що ви зневажливо ставитеся до людей, які прагнуть піднятися до вашого рівня, тобто ви ставитеся до них зверхньо і про це справді краще б змовчати. Це неправильно. Якщо ви соромитеся, вам слід замислитися над причинами. Якщо ви вважаєте, що ваша перевага є несправедливою стосовно до інших (не можу судити – я не знаю, до якого привілейованого прошарку суспільства ви належите), тоді робіть щось, аби відновити рівновагу. Дізнайтеся, як живе решта людей, намагайтеся поширити свої привілеї (статки, знання, родинну підтримку) світом у більш справедливий спосіб. Байдуже, буде цей світ лише вашим близьким оточенням чи міститиме ширше коло людей – тих, із ким ви працюєте, хто потребує доброчинної допомоги, – обирати вам. І не дозволяйте людям, які з презирством ставляться до багатства та високого соціального статусу, змушувати вас почуватися ніяково через те, що вам пощастило із самого початку.

Отже, сміливо та відкрито говоріть про свої корені. Пам’ятайте про те, чому вони вас навчили, які надали можливості, про сильну сторону, яку ви в собі розвинули, аби