Читати книгу - "Крізь час. Темна вежа II"

Вона підійшла до дверей так близько, що Роланд подумав, чи не пройде вона в них, і незграбно зробив крок назад, якимось дивом не впавши. Вона подивилася на нього з натренованою турботливістю жінки, що водночас є служницею і господинею нікому, крім самої себе. Але не це зацікавило стрільця. Його увагу привернув вираз її обличчя, що геть не змінився. Жодна жінка – та й жодна людина, коли вже на те пішло, – не дивитиметься так на брудного, виснаженого чоловіка, що непевно стоїть на ногах, з револьверами, перехрещеними на стегнах, скривавленою ганчіркою, обмотаною довкола правої руки, і в джинсах, які мали такий вигляд, наче по них пройшлися циркулярною пилкою.

– Чи не хотіли б ви… – спитала жінка. Кінець фрази стрілець не зрозумів. Поїсти чи випити, подумав він. Червона тканина її форми – то була не бавовна. Шовк? Трохи схоже на шовк, утім…

– Джин, – відповів голос, і стрілець це зрозумів. Зненацька його наче осяяло.

То були не двері.

То були очі.

Яким би божевіллям це не видавалося, він дивився на салон диліжанса, що мчав у небі. Він дивився на нього очима якоїсь людини.

Якої?

Відповідь була йому відома. Він дивився на світ очима в’язня.

І тут, наче на знак підтвердження цього майже божевільного припущення, те, на що стрілець дивився з дверей, зненацька піднялося й посунуло вбік. Зображення пішло обертом (знову це запаморочення, відчуття, що стоїш на тарілці на колесах, яку невидимі руки катають туди-сюди), а потім прохід повільно поплив повз одвірок. Він проминув місце, де стояло кілька жінок у однакових формах. Тут усе було сталевим, і, незважаючи на біль та виснаження, він волів би, щоб рухома картина зупинилася: тоді він зміг би краще роздивитися сталеві предмети. Схоже, то були якісь пристрої. Один чимось нагадував піч. Жінка-військова, котру він уже бачив, наливала джин, який замовив той голос. Пляшка була надзвичайно маленькою. І скляною. Посудина, в яку наливали, була схожа на скляну, але стрілець сумнівався, що так є насправді.

Не встиг він роздивитися більше, як картина в дверях змінилася. Черговий запаморочливий оберт – і його погляд спинився на металевих дверях. У маленькому овалі містилася вивіска з підсвічуванням. Це слово стрілець уже зміг прочитати. «ВІЛЬНО» – проголошував напис.

Поле огляду трохи змістилося вниз. З правого боку дверей, крізь які дивився стрілець, з’явилася рука і взялася за ручку дверей, на які був спрямований його погляд. Він побачив манжет блакитної сорочки, трохи загорнений назад. Під ним виднілися кучеряві завитки чорного волосся. Довгі пальці. На одному – каблучка з коштовним каменем, рубіном, вогненним діамантом чи просто дешевою підробкою. Швидше за все, це дешевка, подумав стрілець, надто вже він великий і вульгарний як для справжнього.

Металеві двері прочинилися. Вбиральня, що постала перед стрільцевими очима, була найдивнішою з усіх бачених досі. Вона була повністю металевою.

Одвірок металевих дверей проплив повз краї дверей на узбережжі. Стрілець почув, як вони зачиняються й замикаються на засувку. Цього разу обійшлося без запаморочливих обертів, тож стрілець подумав, що чоловік, очима якого він дивився, мабуть, сягнув рукою за спину й таким чином замкнувся.

Потім картина все-таки повернулася (не повністю, а наполовину), і в дзеркалі він побачив обличчя, яке бачив один раз раніше… на карті таро. Ті самі карі очі й кучма чорнявого волосся, що спадає на лоба. Обличчя спокійне, проте бліде, а в очах – очі, якими він дивився, тепер відбивалися у дзеркалі, – Роланд побачив щось спільне з переляком й жахом тієї істоти на карті таро, яку осідлав павіан.

Чоловіка трусило.

Він теж хворий.

Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла.

І подумав про оракула.

У нього вселився демон.

Раптом стрільцеві спало на думку, що він здогадується, що таке «ГЕРОЇН»: це щось на кшталт чортового зілля.

Трохи нервується, еге ж?

Не вагаючись, керуючись простою відчайдушністю (саме завдяки їй він став останнім з усіх, останнім, хто, не спиняючись, прямував далі після того, як Катберт та інші померли чи здалися, наклали на себе руки, стали зрадниками чи просто зреклися Вежі), цілеспрямованою і незворушною безоглядністю, що вела його по сліду чоловіка в чорному крізь пустелю і всі ті роки до пустелі, стрілець переступив через поріг.

Едді замовив собі джин із тоніком – можливо, не надто гарна ідея проходити нью-йоркську митницю п’яним, тим більше що він себе знав: почавши, не зупиниться, – але йому потрібно було прийняти бодай щось.

«Якщо тобі потрібно спуститися вниз, а ліфт ти знайти не можеш, – одного разу сказав йому Генрі, – то мусиш обходитися тим, що є, але обов’язково зробити це. Навіть якщо під рукою нема нічого, крім лопати».

Коли він зробив замовлення і стюардеса пішла, у нього з’явилося відчуття нудоти і він подумав, що зараз, мабуть, виблює. Не напевно виблює, а тільки мабуть, але краще убезпечитися. Проходити митницю, ховаючи під кожною пахвою фунт чистого кокаїну й дихаючи на митників джиновим перегаром саме по собі було поганою ідеєю, не кажучи вже про проходження митниці з зариганими штанами. Це призвело б до катастрофічних наслідків. Тож краще себе убезпечити, ніж потім шкодувати. Мабуть, це відчуття минеться, так було завжди, але краще не ризикувати.

Біда була в тому, що в нього починався підхідняк. Підхідняк, а не відхідняк. Ще одна мудрість від великого мудреця і видатного наркаша Генрі Діна.

Вони сиділи на балконі пентхаусу «Рідженсі Тауер», кайф іще не настав, але до нього було вже близько, теплі промені сонця падали їм просто на обличчя, приход був таким класним… ще в ті добрі старі часи, коли Едді тільки почав нюхати, а Генрі ще не сів на голку.

«От всі торочать – відхідняк, відхідняк, – сказав тоді Генрі, – але ж до того, як настане відхідняк, мусить бути підхідняк».

І Едді, забалділий до нестями, несамовито захихотів, бо точно знав, про що йдеться. Втім, сам Генрі лише криво посміхнувся.

«У певному сенсі підхідняк гірший за відхідняк, – зауважив Генрі. – Коли починається відхідняк, ти точно ЗНАЄШ, що будеш блювати, що тебе буде трясти, а піт тектиме з тебе доти, доки тобі не здасться, що ти зараз втопишся у ньому. А підхідняк – це, типу, прокляття чекання».

Едді згадав, що запитав тоді в Генрі, як називається стан, коли той, хто сидить на голці