Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Пишні гості, графи та барони,

Вся родина, други і знайомі.

Олександра щиро всі вітають,

Про далекі сторони питають -

Та немає радості в світлиці,

І на серці в кождого мов камінь.

Час уже би суд розпочинати,

Та немає пані Юліани,

Не виходить із своїх покоїв.

Та ось входить Олександра мати

Вся блідая, лиш блищаться очі,

А в руках держить брудну сорочку,

Ту сорочку вгору піднімає

І до сина стиха промовляє:

«Бачиш, сину, що знайшла я нині!

Щезли чари на святім престолі,

Ось що стало з білої сорочки!»

Затремтіло в Олександра тіло,

А за серце мов кліщами стисло.

«Горе,- зойкнув,- горе мені, мамо!

Не на радість я вернув з неволі!

Та що діять! Що робити буду!

Краще правду раз переболіти,

Як неправду в пазусі ховати.

Бо неправда, як гадюка люта,

Розвинеться, в саме серце вп’ється!»

І велить покликать Юліану.

Та даремно до її покоїв

Стука мати, стукають і слуги -

У покоях тихо, наче в гробі.

Аж ось чути - на рундуці грає:

Плачуть гуслі, як мала дитина,

Не то плачуть, не то промовляють,

Кождим тоном за серце хапають.

Стрепенувся нагло Олександер

І до гостей сквапно промовляє:

«Гості любі, свояки кохані,

Підождіте хвилечку на мене!

Бо я добре сю музику знаю,

Бо се грає той чернець побожний,

Що мене він вивів із неволі.

То хочу я його запросити,

В своїм домі чесно вчастувати».

Олександер на рундук виходить

І черцеві кланяється в ноги,

Його руки горячо цілує

І слізьми гіркими обливає.

І черця він просить до світлиці,

Садовить на почесному місці,

Сам покірно за ним становиться,

Щоб черцеві як слуга служити.

То чернець по гостях поглядає,

Олександру теє слово мовить:

«Олександре, господарю милий,

Чесних гостей в твоїм домі много,

Але де ж твоя дружина вірна?

Чом вона між гістьми не ясніє,

Чом не служить гостям, як звичайно?»

Олександер сльози утирає

І до мами стиха промовляє:

«Кажіть, мамо, замки розбивати,

Приведіте Юліану конче!»

Поспішає стара мати живо,

Каже слугам замки розбивати.

Ще живіше до гостей вернула

І говорить голосно до сина:

«Дарма, сину, замки розбивати!

Всі покої я перешукала,

Та немає в жаднім Юліани.

Видно, знала, чим та пахне справа,

І ще ніччю навтеки вдалася!»

Жах пішов холодний по всім зборі.

Затремтіли лицарі старії,

Всіх за серце мов кліщами стисло.

Ганьба, ганьба, ганьба Юліані!

Сама вчора суду зажадала,

Та не сміла суду дожидати.

Олександер, мов прибитий, гнеться.

Тут чернець побожний виступає,

Супокійно з пазухи виймає

Той рожевий лист пергаменовий,

Що на ньому підпис був Османів

І вчорашній запис Олександрів.

На столі той лист він розвертає

І говорить ось якеє слово:

«Олександре, господарю любий,

Чи се той є лист пергаменовий,

Що тебе ним випустив з неволі

Осман-баша в місті Трапезунді?»

«Чесний отче, се той лист рожевий,

І тобі за нього вічна дяка!»

«Олександре, ще скажи при свідках,

Чи се твій є запис на тім листі,

Що шлюбуєш ти мені служити

Невідступно, доки будеш жити?»

«Чесний отче, справді се мій запис -

Власноручний підпис мій на ньому».

«Олександре, ще скажи при свідках,

Чи стоїш ти твердо ще в тім слові,

Чи бажаєш, може, вільним бути?»

«Чесний отче, що мені та воля,

Як не стало раптом серця мого,

Як не стало вірної дружини!

Ой розбила моє серце скрута,

Погасила сонечко розпука,

Ізрадила мене Юліана,

Ізрадила й кинула самого!

Не хочу я тут ні хвилі жити,

Йду тобі я в монастир служити».

«Олександре, добре нагадайся,

Щоб не було каяття запізно!

Твоя жінка слова не сказала,

Як же можеш заочно судити?

Чи се вже таке є певне діло,

Що втекла вона, злякавшись суду?

Може, свідків лиш пішла шукати!

І чи се вже незрушима правда,

Що зламала шлюбную присягу?»

Відмовляє Олександер гнівно:

«Чесний отче, маю доказ, маю!

Бач, моя сорочка почорніла!»

Відмовляє тут чернець суворо:

«Чи се певно та сама сорочка?

І чи сам ти не згрішив душею,

А вона за гріх твій почорніла?»

Заіскрились в Олександра очі,

І за серце вхопила досада,

І він скрикнув: «Годі, отче, годі!

Щезла віра й жаль із серця мого!

Вбий же, боже, ту невірну жінку,

Най довіку втіхи не зазнає,

Най до смерті не знайде спокою,

Най змією жре її розпука

За ту ганьбу, що мені зробила!»

Застогнав тут черчик подорожній,

Застогнав тут, мов від злої рани,

Руки зносить, поглядом благає:

«Стій, нещасний, угамуй ту мову!

Сам себе ти нею побиваєш!

Сам не знаєш, бідний, що говориш,

Сам не знаєш, до кого говориш!

Придивися ти мені близенько,

Прислухайся до голосу мого!

Та невже мовчить у тебе серце?

Невже так воно закаменіло,

Що мене пізнать воно не може?

Олександре, друже мій єдиний!»

Теє мовить, бороду зриває,

Відкидає геть каптур чернечий,

Відкриває свої білі груди,

Олександру кидаєсь в обійми.

Олександер слова не говорить,

Лиш з очей гарячі сльози ронить,

До грудей подружжя любе тисне,

Та їй в очі глянути не сміє,

Сльози ронить, тяженько зітхає,

Далі теє слово промовляє:

«Горе, горе! Знать, тяжка неволя