Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Фільчюк поклав тайстру коло прошачки й засвітив сірничок, аби видіти, чи сі двоє ще живі.
Тяжкий глибокий віддих вказував, що і неня й дитина заснули по великій втомі і сплять солодко, хоч ні студений вечір, ні дрантива одіж їх снам не пособляють. Але від студені обоє сині, як пуп. Фільчюк набив свою люльку та й, закуривши, сів собі біля прошачки.
Дивився на неї, довго дивився. Небо прояснилося, зірки, гей білі ангели, розбіглися та й щось підшептували старому.
А старий все дивився на прошачку.
Відтак нахилився він над нею, а з його чола став капати піт. Коли він так похилився, то бунда через плечі скакіць та й ізсунулася на прошачку та й на її голу дитину.
Бунда добре зробила, що зсунулася на ту бідноту, бо старому й так гаряче, а бунда вчинилася тяжкою, гей залізна.
Він старанно і добре накрив сонну неню і сонну дитину і тоді відскочив та й пустився в дорогу.
Раз ще навіть обернувся і пристанув.
Чи не забанував він за бундою?
Ой ні, таки ні, бо що ж сказали б оті ясні ангелики на небі, що мільйонами божих оченят на нього так приязно споглядали?
Він почав живо йти плаєм додому.
Дивувався, що ніч була дуже студена, а він уже немолодий та й не змерзав. Його гріла тільки одна гадка в тому місці, в котрому люди мають серце, а в якому у нього комісар бачив тільки камінь.
І відтоді він уже без бунди, але говорить про неї так, начеб її мав у себе. Навіть іде в заліжку за бунду, навіть гонорується нею.
Люди запирають у собі дух, аби не сміятися йому в очі, і відвертаються від нього, бо він поганин, не має бога в серці.
Най він сьогодні або завтра з села бризне, то лиш кавки та й ворони будуть над його могилою плакати!
Поганин та й решта!
ЯГНИЧКА
То зачалося того дня, коли Бодоківці дзвонили проти тучі. Ількові Чуреєві набігли руки мозілями, заки йому удалося поза село випровадити гнів божий, блискавицями зачерленений.
А вже скрізь було чути божий палець. Качки перепудилися були на своїх нічних сідалах і зострахи квакали, підлітаючи. Дерева хилилися до землі серед лоскоту, буйні вітри збивали і скажено гнали ковпіт дорогами. Жовтавий когут Чикалюччин вилетів на хату - і не піє, ні! - а коні у стайнях заржали, а вівці збилися отарами докупи.
Але дзвони, що крізь бурю селом гомоніли, відвернули тучу, і в селі тільки покрапав малий та потрібний дощик.
Пшеничка і кукурудзки, що їх буря за чупер термосала, випростувалися знов гарненько. Небо знов випогодилося, і тільки дикий шум хвиль прибувшого Багівця давав знати, що горі, у Майорнокові і Чолті, упала велика туча.
Коли сей потік не виступив із берегів і не вилляв бодоківців із села, як із цебра, то видко ділу, що то заслуга побожного села.
Люди повиходили над річку з жердками та й лопатами. Старий багач Павло Сосюк мав навіть довгий кований гак у руках. Усі спускали із своїх огородів дощівку в ріку. А каламутні хвилі Багівця бігли і рвали лозину, та й верби, та й цілі стіни берегів. До рана ріка, напевно, викроїть собі з села ширше русло та й нові згиби.
А вода несла всячину: і крокви, і двері, і коші, і солом’яні стріхи, і вікна. Видко, що десь горі газдівські хати забрала. А он там гойдають хвилі щось гей ковбок. Місяць засвітив ясніше і показується, що то не ковбок, а тільки мальована скриня. Але що за диво: на скрині чепить маленька ягничка. Діправди ягничка. Аді, вітер навертає скриню ’д берегові, і тепер від хати Івана Пернія таки добре видко, як ягничка ніжками тримається скрині. На ягничці дуже делікатна вовна, на хребті дві чорні латки, а на шийці червона стяжечка. Хтось мусив її дуже любити. Вона дивиться так лагідненько, начеб везлася у човні з власної охоти, а те, що вона то тут, то там заблеїть, то тільки тому, що біднятко голодненьке. Вона могла би навіть і наїстися, коли б скриня дігнала копицю сіна, що перед нею на воді несеться. Вже й сіно недалечко напереді, вже на закруті коло Сосюкової стодоли, лиш коби ще трошки поквапилася скриня, та й ягничка вже буде коло сіна.
Всі дивилися, чи поза закрутом покажеться знов скриня з ягничкою, однак надармо. Або їх темна ніч накрила, або, може, багач Павло Сосюк досягнув кованим гаком... але то дасться знати аж рано.
Та Павло Сосюк каже, що він там був на березі, але ніякої скрині не бачив. Та й то, відай, мусить бути правда, бо він великий багач, великий сумар, таксатор громадський, а як біг дасть діждати, то на другий рік має стати у селі війтом. Так якось дивно склалося, що в горішнім кінці села всі знають про ту ягничку, а однаково вона біля огороду Павла Сосюка пропадає безслідно, то й в долішнім кінці села вже її ніхто не бачив!
На другий день рано на службі божій всі лихі язики, скільки їх в церкві було, замість дякувати господеві за його ласку небесну, що відвернув град від села, повилізали з ротів, гей лопати, аби чиюсь честь забрати. Всі кинули оком на Павла Сосюка: то лиш він витягнув із ріки скриню з ягничкою, ніхто інший, лиш він! Але бог добрий, чей знайдеться властитель!
Стали люди собі шепотіти, що у скрині було сороківців без міри.
Що правда, то правда, але воно всяко могло бути. Старий багач міг теж таркатого кота облупити, бо кушнір із Гозони, Юра Мочеюк, зайшов недавно до села та й щось таке набилював, щось натякав та й посміхався, але що з того, коли він сам казав, що має рот замкнений... Хто може правду знати? Віді, тото пуста бесіда за ті сороківці!
Ані феника не було в скрині, і натомість - се вже знається надопевне - була вона повніська виправи красної Аннички, доньки Михайла Балюка. От
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переклади, Черемшина Марко», після закриття браузера.