Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Як і завжди, дзвоник прикликав її до заскленої кімнати, де вона, з немовлям на руках, походжала вже довгий час, коли, на превеликий подив та збентеження мамки, містер Домбі встав з-за столу й підійшов до неї.

- Добривечір, Річардс.

Такий самий суворий, холодний, яким він їй видався першого ж дня, з тим самим жорстким поглядом - і Поллі мимохіть опустила очі, роблячи реверанс.

- Як мається містер Поль, Річардс?

- Росте, сер, і в добрім здоров’ї, сер.

- Схоже на те,- зауважив містер Домбі, з великою цікавістю розглядаючи малесеньке личко, що його відкрила мамка, але вдаючи байдужого.- Ви, сподіваюсь, маєте все, чого хочете?

- Маю, дякую вам, сер.

У її відповіді так виразно відчувалося вагання, що містер Домбі, який вже повертався, щоб іти геть, зупинився й допитливо глянув на неї.

- Я думаю, сер, ніщо так не звеселить і не тішить дитину, як інші діти, коли граються поруч,- набралася відваги Поллі.

- Мені здається, я казав вам, Річардс, коли ви вперше прийшли сюди,- насупився містер Домбі,- що хочу, аби ви бачилися з вашою родиною якомога менше. Можете собі гуляти далі, прошу.

По цих словах він зник у внутрішніх кімнатах, а Поллі залишилась втішати себе думкою, що містер Домбі зовсім неправильно зрозумів її, що вона впала в неласку, не поступивши ні на крок у своїй справі.

Спускаючись сходами наступного дня, вона побачила, що містер Домбі ходить по оранжереї. Вражена цим незвичайним видовищем, Поллі спинилася біля дверей, не знаючи, вернутися їй чи йти далі, коли він закликав її досередини.

- Якщо ви справді вважаєте, що таке товариство буде корисне для дитини...- різко промовив він, начеб між цими його словами і її вчорашньою пропозицією не минуло й хвилини,- то міс Флоренс..?

- Нічого не може бути кращого за міс Флоренс, сер, - зраділа Поллі.- Тільки, наскільки я зрозуміла зі слів покоївки, дітям не...

Містер Домбі подзвонив і, чекаючи, знову став походжати по оранжереї.

- Скажіть, щоб міс Флоренс дозволяли бути з Річардс, коли вона цього захоче,- гуляти з нею, і таке інше. Скажіть, щоб дітям дозволяли бути вкупі, коли того забажає Річардс.

Залізо було гаряче, і Річардс, сміливо клеплячи його (діло було праве, і вона, дарма що інстинктивно боялася містера Домбі, діяла сміливо), попросила зараз же послати за Флоренс, щоб та заприязнилася зі своїм братом.

Слуга пішов виконувати доручення, а Поллі, удаючи, ніби заколисує дитину, думала, чи не здалося їй, що містер Домбі почервонів, що він геть одмінився на лиці, що він так сквапно обернувся, бо хотів повернути назад свої слова, чи її слова, а чи і те, і те,- і стримався тільки тому, що почутив сором.

Вона не помилилася. Востаннє містер Домбі бачив занедбану ним дочку в сумних обіймах її вмирущої матері, і ця картина була для нього водночас відкриттям і докором. Хоч як поглинав його увагу Син, що на нього містер Домбі покладав такі великі надії, а цієї завершальної сцени забути він не міг. Не міг забути, що в ній він не брав ні найменшої участі. Там у ясних глибинах ніжних і правдивих почуттів, лежали, обіймаючи одна одну, лише вони двоє, а він стояв і дивився з берега як звичайний глядач,- зовсім зайвий.

Містер Домбі не міг прогнати ці образи з своєї пам’яті, не міг спорожнити свій мозок од невиразних думок, що їх вони викликали; він бачив їх крізь туман своєї пихи, і його колишня байдужість до Флоренс поволі перетворилася на дивне, неприємне хвилювання. Він наче відчував на собі її пильний, недовірливий погляд. Наче в її руках був ключ од якоїсь таємниці, схованої у нього в грудях і ледве відомої йому самому; наче тільки вона знала секрет розладнаної, бренькливої струни, що могла ожити від одного її подиху.

Його почуття до дочки було незичливе від самого її народження. Він не відчував огиди до неї, чимсь таким не варто було ні забирати собі час, ні псувати собі гумор. Флоренс ніколи не була для нього відверто неприємною особою. Але тепер вона починала його дратувати. Вона порушувала його спокій. Він охоче не думав би про неї, коли б знав, як це зробити. А може,- хто візьметься це розгадати? - він боявся, що зненавидить її.

Коли маленька Флоренс боязко ступила в кімнату, містер Домбі припинив своє невтомне ходіння і глянув на дівчинку. Якби він глянув з більшим інтересом і більш по-батьківськи, він прочитав би в її пильному погляді потяг і острах, між якими вона вагалася, бажання кинутись до нього, обняти і крикнути, заховавши обличчя в його обіймах: «Тату, полюбіть мене! Я ж не маю нікого, крім вас!» - і побоювання, що її відштовхнуть; а також страх, що її зухвальство його образить; він би побачив, як потребує вона хоч трошечки підтримки та впевненості і зрозумів би, що її юне зболене серце блукає бездомно, шукаючи хоч якогось, природою передбаченого, притулку для своїх страждань і своєї любові.

Та він не побачив і не зрозумів нічого. Він побачив тільки, що вона нерішуче спинилася в дверях і глянула на нього.

- Заходь,- мовив він,- заходь же! Чого ця дитина боїться?

Флоренс увійшла й стала біля самих дверей боязко роззирнувшись і міцно стуливши рученята.

- Підійди сюди, Флоренс,- холодно сказав батько.- Ти знаєш, хто я?

- Знаю, тату.

- Тобі нічого мені сказати?

Сльози на очах, що їх дівчинка підвела до батькового обличчя, раптом застигли під його поглядом. Вона знов опустила очі й простягла йому тремтячу руку.

Містер Домбі байдужно взяв її в свою і якусь мить дивився зверху вниз на дочку, і собі не знаючи, що сказати.

- Ну, будь же гарна дівчинка! - нарешті вимовив він, поплескавши її по голівці з розгубленим і зніяковілим виглядом.- Іди до Річардс, іди!

Дівчинка все ще вагалася, ніби хотіла пригорнутись до нього або мала невиразну надію, що він візьме її на руки й поцілує. І ще раз глянула йому в обличчя.