руці чорного портфеля. На видовжене смертю обличчя спадала сива чуприна. Командир загону патріотів був електрозварник Маноле Краюц. З пункту спостереження він дивився на труп майора СС. Я подумав: мабуть, хоче дістати того портфеля, але не може вирішити, кого за ним послати, бо вулицю прострілювали німецькі автоматники. «Дозвольте мені піти за портфелем», — сказав я, маючи на думці наміри, про які ви довідаєтесь пізніше. «Йди, якщо хочеш, тільки бережись». Залишивши прикриття, де повзком, де рачки попід парканами я пробрався до трупа. Взявши портфель, замість того щоб повернутись на пункт спостереження, де мене чекав Маноле Краюц, я шмигнув у якесь подвір'я, переліз через огорожу на іншу вулицю й зник. Чого мене так зацікавив портфель битого майора? Я насправді не Флореа Бомбоніке, а Рейнхард Клауснер. Народився в селі Крістіанул Маре 1900 року. Вісімнадцять років я був шпигуном, спершу німецької розвідки, а з 1940 року співробітничав у гестапо. Шефом «відділу «П» для нижньої течії Дунаю був якийсь Гораче Ріхтер, відомий торговець зерном. Після того як я перейшов працювати в гестапо, всі накази й розпорядження отримував від майора СС Ніколаоса Штуммеля — формально шефа відділу постачання німецької місії, а насправді шефа гестапо зони «П», тобто зони портів. Конспіративна кличка в мене була «Вінтер», а за фальшивим паспортом я був Іон Заган, що буцім народився в Тімішоарі — вчитель, викладач фізики в торговельному училищі. Вбитого майора СС звали Арнольд Вайсенфельс, він прибув у Румунію із спеціальною місією. Тепер ви розумієте, чому я був зацікавлений, щоб той портфель потрапив у мої руки, а не якогось Краюца. Переглянувши знайдені в портфелі папери, я негайно махнув до столиці. В моїй кишені був уже інший паспорт на ім'я Флореа Бомбоніке та фальшиве свідоцтво про народження на ім'я Иосифа Мюллера, що народився в Мюнхені, Швіндштрассе, № 6. Усі ті документи мені вручив майор Вайсенфельс, коли отримав наказ повернутися до Німеччини. На жаль, події 23 серпня були такі несподівані, що я не отримав жодного розпорядження, а саме не мав права виїхати до Німеччини. Вас мабуть, цікавить, що я зробив з тими паперами? Спершу вирішив їх знищити, потім дістав наказ зберігати. Наказ передав незнайомий, який, назвавши пароль, вручив мені коробку сірників з подвійним дном. Там був наказ берегти портфель, поки за ним когось не пришлють. Мала була надія па посланця, а в мене душа тліла від страху. Я ввіпхнув той портфель у металеву посудину й закопав у потаємному місці. Минули роки, коли це якось приходить незнайома людина й називає мене конспіративною кличкою тих далеких часів, просить віддати портфель. Я сказав, що нездужаю, а портфель він сам знайде. Побажавши одужання, незнайомий залишив мені п'ять тисяч леїв, які дістав з чорної валізки. Через кілька днів мене вже відвідала жінка, що її я бачив років двадцять сім тому, — це спритна шпигунка Канаріса. 1937 року та шпигунка вийшла заміж за добре відомого пройдисвіта в одному з міст на березі Дунаю. Він також працював на абвер[4] і був арештований таємною поліцією. В тюрмі я з ним і познайомився і допоміг йому втекти. Отже, до мене прийшла за портфелем колишня шпигунка Канаріса. Коли я сказав, що віддав його комусь іншому, вона була в розпачі й попросила описати того незнайомця, потім пішла, навіть не попрощавшись.
Не можу тримати ручки, важкий біль доконав мене. Хотілось би написати свою думку про тих обох, які з'являлись за портфелем, та й про вміст портфеля, що важливий не так для вас, як для них… Та не можу більше писати… Не можу…
Рейнхард Клауснер, він же Флореа Бомбоніке».
— Товаришу полковник, лист сенсаційний, — мимоволі вихопилося в Богдана.
— Повчальний лист, — поправив його шеф, а потім до Раду: — А як ти гадаєш?
— Мені здається, що лист трохи заплутаний. Не все в ньому дописане до кінця. Мабуть, той, що приходив за портфелем, був Ківу Бораш.
— Ти маєш рацію, але не поспішай з висновками, поки не поговоримо з самим Клауснером. Необхідно дізнатися про все те, що він не встиг дописати.
В ту ж мить увійшов молодший лейтенант Пічоруш.
— Доповідайте, Пічоруш! — наказав полковник.
— Я натрапив на слід шофера.
— Як же ти діяв?
— Номер машини був фальшивий, проте справжній номер був на моторі. На автобазі я дізнався, якому підприємству належить машина, а потім прізвище шофера і його адресу. Познайомився з його особистою справою. Його вже судили за виготовлення фальшивих документів. Шість років тому вийшов з тюрми. Прізвище — Стан Андрієс, мешкає на Ароматній вулиці, в будинку 12. Працює шофером у кооперативі «Вікторія», це його нова професія.
— А де працював раніше?
— На одному з міських холодильників. Заробляв там мало, жив за рахунок виготовлення фальшивих довідок.
— Він був дома?
— Так. Коли б ви наказали його взяти…
— Для цього буде час. Отже, був дома…
— Весь час у своїй квартирі. Сусіди вважають його хворим.
— Якої думки про нього на виробництві?
— У відділі кадрів знають його минуле, але вважають перевихованим.
— Одружений?
— Офіційно ні, але живе з білетершею кінотеатру «Ліра», набагато молодшою від нього і до того ж сумнівної поведінки. Навіть сусіди, які, звісно, про все знають, не тим задоволені. Мовляв, така порядна людина, а живе з легковажною жінкою. Здається, оце й усе, товаришу полковник.
— Гаразд, побачимо, чи він справді такий порядний.
— То які будуть накази, товаришу полковник?
— Ті, які ти отримав по телефону. Поки що досить. Коли ж станеться щось надзвичайне, дай знати майору Менеїле. З ним підтримуй зв'язок.
Коли Пічоруш вийшов, полковник звернувся до офіцерів:
— Мені здається, цей Андрієс — особа для нас мало цікава. Найближчими днями його поведінка скаже сама за себе. Сподіваюсь, довго клеїти дурня він не буде. Мене турбує інше. Ви не приділили належної уваги тому, що містилося в ящиках.
Богдан запитливо зиркнув на Раду, але той втупився в полковника, намагаючись
