Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

Таким чином, і через 134 роки від часу переселення перших запорозьких козаків на Кубань українці не лише зберегли свою мову, традиції, звичаї, а й чисельно становили найбільшу етнічну спільноту Кубані. “До 1926 р. включно в краї ще переважали українці... І в Чорноморському окрузі спостерігалася значна перевага українців”[90].

Положення від 10 травня 1862 р. про заселення передгір’їв західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками та переселенцями з Росії і головним чином закон від 29 квітня 1868 р., що дозволяли російським підданим невійськового стану селитися і набувати власність у землях козацьких військ, змінили корінний принцип козацького землеустрою, надавши можливість особам некозацького стану купувати нерухомість і мешкати на військовій землі. Після виходу цих законів приплив іногородніх починає швидко зростати. І вже через 5 років, у 1873-му, кількість іногородніх в області зросла більше ніж у 10 разів і становила 25600 осіб[91], а на початку 1897 р. – майже половину всього населення.

Переселенці, що селилися на Кубані, були основним контингентом найма­ної робочої сили. Наприкінці XIX ст. серед працівників Кубанської області у сільському господарстві переселенці становили 73,8%, в промисловості, транспорті, торгівлі– 78,9%[92].

Значна частина іногородніх, як осілих, так і тих, що не мали осілості в станицях, працювали за наймом. Іногородні разом із сезонними робітниками, що приходили з України і Росії на літні заробітки в Кубанську область, ставали основними виробниками сільськогосподарської продукції. Крім роботи за наймом, значна кількість прибульців займалася хліборобством, орендуючи землю у приватних осіб, у станичних громад або у війська.

У зв’язку з масовим припливом переселенців на Кубань у 1870 – 1890-х роках ситуація у стосунках між козаками та іногородніми стала змінюватися на гірше. Й не дивно: помітно скоротилася кількість вільних земель, зменшився життєвий простір… Відіграла негативну роль і заборона царським урядом у 1870 р. приймати іногородніх у козаки. Таким чином, середовище козаків стало замкнутим, а їхній відсоток порівняно з некозацьким населенням постійно зменшувався[93].

Козак, який значну частину життя віддав військовій службі, захища­ючи свій край, зі зверхністю дивився на іногороднього. Станичники звинувачували іногородніх у руйнуванні традиційного землеустрою, звичного для козаків укладу життя, своєму розоренні... Підсилювала недоброзичливість нерівність у правах і обов’язках. Тоді як, наприклад, усі дорослі сини козака повинні були відбувати військову службу, жоден із синів іногороднього не був зобов’язаний іти до війська, а якщо і служив у армії, то всі видатки брала на себе держава.Козаки ж мусили власним коштом купувати одяг, зброю, коня...

До цього слід додати здирництво з боку торговців, перекупників, промисловців, що складалися головним чином із переселенців. Не любили козаки “зайшлих” і за їхню неповагу до козацьких прав, здобутих кров’ю батьків і прадідів…

Іногородні, в свою чергу, бачили в козаках експлуататорів, що живуть за рахунок їхньої праці, за рахунок здачі в оренду землі, до того ж вкрай скупих під час розрахунків.

Козацька військова адміністрація та козаки часто дивилися на іногородніх, як на чужорідний елемент, що вріс у їхнє середовище. Між козаками та іногородніми на Кубані пролягла глибока соціально-економічна й психологічна прірва, хоч обидві групи складалися переважно з українців. Ось як подає – з класових позицій – взаємини між козаками та іногородніми О. Серафимович у своєму романі “Залізний потік”: “Кубанські козаки – господарі цього чудового краю. І є у них робітники, народ-робітник, і стільки ж його, скільки самих козаків... І стали наймитами переселенці у козаків, дали їм ім’я “іногородні”. Всіляко утискали їх козаки, не пускали їхніх дітей у козацькі народні школи, дерли з них по дві шкури за кожну п’ядь землі під їхніми хатами, садами, за оренду землі, звалювали на них усі станичні витрати і з глибоким презирством називали їх “бісові душі”, “чига гостропуза”, “гамсел”[94].

Соціально-економічна нерівність між господарями краю – козаками – і переселенцями на Кубані зумовила поступове формування відмінностей у політичній орієнтації козаків та іногородніх. Саме серед найманих робітників і почали зароджуватися революційні настрої.

Перед революцією 1905 – 1907 років протиріччя між козаками та іногородніми ще більше загострилися, адже головним питанням революційного руху було аграрне[95].

Події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, що стали початком революції в Росії, викликали хвилю мітингів і демонстрацій у містах і станицях Кубані. Страйки охопили підприємства Катеринодара і Новоросійська. Політична активність населення Кубані стимулювалася виборами до І і II Державних дум.

У часи російсько-японської війни 1904 р. і першої російської революції 1905 – 1907 років кубанські козакивідмо­вилися брати участь у придушенні селянських, робітничих та солдатських виступів. Цим вони настільки скомпрометували себе в очах влади, що коли цар Микола II нагороджував козацькі війська прапорами за віддану службу, то отримали всі, крім Кубанського козацького війська[96].

Хоча український національний рух на Кубані й не був розвиненим, проте проявів українського культурного та політичного життя не бракувало. Зокрема, ще до першоїросійської революції на Кубані розпочала свою діяльність Революційна українська партія (РУП), що виникла у 1900 р. в Україні.

3 грудня 1902 р. в Катеринодарі було затримано мешканця Полтавської губернії Григорія Юхимовича Ткаченка. Під час арешту в нього вилучили 118 відозв “До чорноморських козаків” “злочинного змісту”. 5 грудня така ж відозва і гектограф були знайдені під час обшуку в