Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

— Нічого не бачу, — мовив він за хвилину. — Мабуть, це…

Та ось загуркотіло дужче, і ми відскочили назад, готові боронитися. А що я забув свого кийка і не вирубав натомість собі іншого, то, застебнувши куртку, стиснув кулаки й прибрав боксерської пози. Правду казати, почував я себе трохи кепсько, та й друзі мої згодом призналися, що тої хвилини в пам'яті їхній одразу спливло все чуване або читане про диких звірів, про дикунів, які завдають полонених на тортури і смажать живцем, та про інші жахи.

Враз гуркіт залунав удесятеро гучніше. Щось затріщало — то ламалися кущі й дерева, наче до нас сунула якась велетенська тварина. За мить із чагарів викотилася величезна каменюка, тягнучи за собою хмару куряви та камінців, і шурхнула, викорінюючи кущі й молоді деревця, якраз повз те місце, де ми стояли.

— То це й усе? — вигукнув Пітер і стер з лоба піт. — А я думав був, що то сунуть лавою всі дикуни й звірі південних островів, аби змести нас із лиця землі. Виявляється ж, що це скотився з гори звичайнісінький камінь.

— Однак, якби той камінь торохнув кого-небудь з нас, — зауважив Джек, — нам було б аніскілечки не краще, ніж від наскоку твоїх звірів і дикунів, Пітере.

Джек казав щиру правду, я теж вважав, що нам дуже пощастило. Обстеживши те місце, ми виявили, що опинилися біля підніжжя скелястого урвища, з якого раз по раз котилося то більше, то менше каміння. Навколо лежала сила уламків, і якби нам не забило з ляку памороки, ми б легко здогадалися, що то був за гуркіт.

Отож ми рушили далі, поклавши під час подальших походів уникати того небезпечного урвища.

Небавом ми досягли підніжжя гори й збирались уже вилазити схилом, коли це Джек зробив відкриття, що дуже нас урадувало. Вказавши на чудової краси дерево, Джек упевнено заявив, що то є славетне хлібне дерево.

— Воно й справді славетне? — простодушно запитав Пітер.

— Атож, — відповів Джек.

— Дивна річ, — зауважив Пітер. — Я про нього не чув зроду.

— Значить, воно не таке славетне, як я гадав, — відповів Джек, насуваючи Пітерові на очі капелюха. — Тож слухай, невігласе! Може, хоч зараз дотумкаєш, що то за річ.

Пітер поправив капелюха й почав слухати не з меншою цікавістю, аніж я. Джек розповів, що це дерево дає один з найкорисніших плодів, які ростуть на південних островах; воно родить двічі, а часом і тричі на рік; плоди його схожі на паляниці і складають основну їжу багатьох остров'ян.

— Виявляється, на цьому дивовижному острові є всілякий харч і то готовий до нашого вжитку: горіхи тут наповнені лимонадом, а паляниці ростуть просто на дереві!

Звичайно, Пітер жартував, а проте, хоч як дивно, то була правда.

— До того ж хлібне дерево дає гуму, якою тубільці смолять свої піроги, — провадив Джек. — З кори молоденьких гілок вони шиють одяг, а з міцної й красивої деревини будують свої житла. Тож бачите, хлопці, матеріалу тут не бракує, треба тільки прикласти до нього рук, і можна влаштуватися з усіма вигодами.

— А ти певен, що це саме воно? — запитав Пітер.

— Цілком певен, — відповів Джек, — бо я читав про нього з великою цікавістю і добре запам'ятав його ознаки. На жаль, я забув прикмети інших дерев, які ми, напевне, сьогодні бачили, але не зуміли впізнати. Так що, Пітере, я знаю ще далеко не все.

— Не журися, Джеку, — мовив Пітер і поблажливо поплескав свого високого товариша по плечі. — Не журися, як на твій вік, ти знаєш чимало. Ти розумний хлопець, сер, багатонадійний юнак, і якщо ти й надалі йтимеш так, як почав, то…

Пітер так і не довершив своєї сентенції, бо тієї миті Джек підставив йому ногу, і він беркицьнув у густий кущ. Зручно вивернувшись, він лежав і грівся на сонечку, а ми з Джеком заходилися оглядати хлібне дерево.

Нас вразив темно-зелений густий колір широкого листя завдовжки від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів, що мало глибокі вирізи і було гладеньке й блискуче, наче лаврове. Плоди були майже круглі, приблизно дюймів шість у діаметрі, з грубою шкоринкою, і поділені на ромбовидні часточки. Вони мали різне забарвлення — від світло-горохового до брунатного й темно-жовтого. Джек сказав, що дозрілі плоди — жовті. Згодом ми виявили, що дерева на острові здебільшого вічнозелені, тож аби наша воля, ми могли на тому самому дереві рвати і квіти, і стиглі плоди. Ми довго дивувалися, пригадуючи, як родять дерева у нас на батьківщині. Дерево мало порепану світлу кору, стовбур був завгрубшки футів зо два, а заввишки приблизно двадцять — без жодної гілки аж до гарної тінистої крони. Плоди звисали гронами по двоє й по троє; ми не зірвали їх, бо поспішали дістатися вершини гори.

На душі нам стало набагато веселіше після такої щасливої знахідки, і ми легко й прудко долали стрімку гору. Коли ми сягнули вершини, перед нашими очима розгорнулося нове й ще величніше — якщо це можливо — видовище. Виявилося, що гора наша не найвища на острові, — далі, за широкою долиною, здіймалася ще одна. Долина та, як і перша, густо поросла розкішними деревами. Одні виділялися темною, другі світлою зеленню, деякі були могутні й кучеряві, інші тоненькі, стрункі й ледь укриті листям, а цвіт на них вигравав усіма кольорами веселки, тож згори долина видавалася барвистим квітником. Серед них ми зауважили чимало хлібних дерев, обтяжених жовтавими плодами, а також силу кокосових пальм.

Нагледівшись досхочу, ми подалися схилом униз, перейшли долину й почали сходити на другу гору. Вона майже поспіль заросла деревами, але вершечок був голий і подекуди скелястий.

Видираючися схилом, ми натрапили на одну цікаву річ. То був пеньок дерева, очевидно, зрубаного сокирою. Значить, до нас уже хтось споглядав цей прекрасний острів. Тут попрацювала людська рука. І знову в нас промайнула думка, що острів, може, населений, хоч досі ми не бачили жодних слідів людини. Та поглянувши