Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

— А раптом я йому не сподобаюсь? — занепокоєно спитав Дементьєв.

Зандель співчутливо усміхнувся:

— Звичайно, такий песиміст, яким я побачив вас сьогодні, Мельху не потрібний.

— Та мені б тільки роботу!.. — запально вигукнув Дементьєв.

— От-от, капітане, так держати! Крім того, Мельх, як багато хто з тиловиків, дуже любить піклуватися про фронтовиків. Снідайте швидше і ходімо.

Через годину Дементьєв разом із Занделем ввійшов у кабінет Германа Мельха.

У просторій кімнаті за величезним столом сидів маленький чоловік. Над полірованою рівниною стола, мов сірий горбик, здіймалася його голова. Коли Зандель і Дементьєв увійшли, горбик ворухнувся, і одразу з-за столу вискочив Герман Мельх. Він скидався на підлітка, хоч і був уже сивий. Лагідні, мов у юнака, риси обличчя, рум'янець на гладеньких щоках, капризний рот. І тільки очі в нього були великі, глибокі й темні.

— Це той офіцер, про якого я говорив… — Зандель за лікоть вивів уперед Дементьєва.

Мельх поздоровкався з Дементьєвим, — рука в нього була тверда і сильна. Мельх провів офіцерів у куток кабінету, де стояв низенький столик і кілька крісел. Всі сіли. Мельх не зводив погляду з Дементьєва. Вони дивилися один одному в очі й мовчали.

— Зандель сказав вам, у чому полягає робота відділу? — запитав, нарешті, полковник.

— Так. Але не в деталях, — твердо відповів Дементьєв.

— У вас немає сумніву в необхідності нашої роботи для Німеччини?

Дементьєв мимоволі подивився на Занделя: невже він устиг сказати Мельху про їхню розмову під час сніданку? Але цей погляд на Занделя полковник розцінив по-своєму.

— Ви, я бачу, не розумієте мого питання. Поясню. Вакансія, на яку ви претендуєте, звільнилася недавно. Офіцер, який її займав, зробив висновок, що єдина національна цінність, яка тут лишилась і яку необхідно терміново вивезти в Німеччину, — це його власна персона. — Полковник довго сміявся і підморгував Занделю, а той схвально усміхався. Раптово обірвавши сміх, полковник повернувся до Дементьєва. — Хто вас знає і хто може порекомендувати?

Дементьєв сумно посміхнувся:

— Хто може знати солдата? Якщо командир моєї восьмої дивізії вибереться од росіян, як пощастило мені, він скаже вам про мене, що я солдат. Ця характеристика була в генерала Фельдмайєра найвищою.

— То ви з дивізії цього старомодного дивака?

Дементьєв різко підвівся і промовив:

— Пане Мельх! Де б я не служив, хто б не був моїм командиром, ім'я командира для мене святе, а його наказ — закон! І я нікому не дозволю компрометувати мого командира, за якого я йшов на смерть!

Дементьєв зробив цей сміливий хід і вп'явся відданими очима в Мельха.

Розрахунок Дементьєва був простий. По-перше, розмову про зв'язки і знайомства краще припинити — тут легко дати маху; по-друге, він вирішив, що Мельху найбільше мусить сподобатися саме такий старанний служака, готовий виконати будь-який його наказ.

Дементьєв у своєму розрахунку не помилився. Мельх схопився з крісла і, вказуючи Занделю на Дементьєва, з пафосом вигукнув:

— Саме такі офіцери і врятують Німеччину! Згадаєш, Зандель, мої слова!

Дементьєв, радіючи в душі, вирішив продовжити гру.

— Я прошу вас, — сказав він з допустимою дозою суворості, — взяти назад ваші слова про генерала Фельдмайєра.

— Беру, беру! — Мельх дружньо поплескав Дементьєва по плечу. — Беру, славний капітан рейху! Ваш командир — герой, якщо він виховав таких офіцерів.

Оформлення наказу не забрало й півгодини. І ось Дементьєв знову прийшов у кабінет Мельха, але вже без Занделя. Начальник зустрів його несподівано сухо, навіть не запросив сісти. Більш того, приголомшив Дементьєва несподіваним проханням:

— Розкажіть мені про матеріальне становище вашої сім'ї.

Проте Дементьєв миттю розгадав хід думок Мельха.

— У мене сім'ї, мабуть, нема, — просто сказав він. — Мати і дружина залишалися в Берліні. Уже сім місяців листів од них немає. Моє особисте багатство при мені, — Дементьєв усміхнувся, — і більше мені нічого не треба… крім перемоги над ворогом.

— Чудово! — вихопилось у Мельха, але він зразу ж зніяковіло заметушився і додав: — Я, звичайно, співчуваю вашому горю, але війна, капітане, є війна. Де ви живете?

Дементьєв усміхнувся:

— Я живу в квартирі художника Песіса, в квартирі, художні цінності якої охороняються вашим документом. Як бачите, я свої обов'язки почав виконувати ще до вступу у ваш відділ.

— Он як! Песіс, ви кажете? — Полковник вийняв з кишені маленьку записну книжечку і почав її проглядати.

— Ага! Бастіонна вулиця, будинок чотири, квартира дев'ять. Вірно?

— Так.

— Там усе гаразд?

— Ідеальний порядок!

— Майте на увазі, капітане, що колекція, яка там є… — Мельх зам'явся. — Ви розбираєтеся в живописі?

— Ні. Взагалі всі ці штуки для мене — пусте місце. Я солдат. Що ви накажете, те я й зроблю.

— Чудово! — знову вирвалося в полковника. — Ось вам, капітане, перше завдання. У мене є відомості, що в міському музеї цінні картини ховають, а на стіни вішають різний непотріб. Перевірте це ретельно і будьте нещадні. Заразом прикиньте, скільки потрібно буде ящиків для упакування всіх картин музею — без рам, звичайно.

Дементьєв ішов у музей з чудовим настроєм. Вранці він розраховував тільки на те, що майор Зандель має перепустку на оперативний причал і йому вдасться цю перепустку як слід роздивитися, а при нагоді і вкрасти. А все склалося значно краще: він дістав саме таку роботу, яка дасть йому змогу проникнути у святу святих евакуації.

У музеї Дементьєв дуже легко виявив підміну картин, його вразила недосвідченість, з якою це було зроблено. В одному місці люди, що підміняли картини, залишили табличку з підписом до попередньої картини. Дементьєва