Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

Але янтарна кімната майже не потерпіла, і це дуже втішило Роде. Він провів безсонну ніч, старанно вивчаючи сліди пошкоджень. Вранці, навіть не побувавши вдома і не переодягнувшись, Роде почав складати повідомлення у Берлін таємному радникові Ціммерману: «Незважаючи на значні руйнування, завдяки посиленим заходам протиповітряної оборони, художні зібрання в основному уціліли. Янтарна кімната лишилася неушкодженою, крім шести цокольних пластинок…»

Цього дня докторові Альфреду Роде так і не довелося побувати вдома і привести себе до порядку. Надійшло розпорядження міської управи: негайно демонтувати янтарний кабінет.

Худий, сутулий, міцно стиснувши тонкі губи, з червоними від безсоння і напруження очима, Роде майже три доби не відходив од ящиків, у які знову пакували знамениті янтарні панно. Ящики Роде наказав лишити на подвір'ї замка, просто неба — так, вважав він, буде безпечніше при бомбардуваннях.

Обережність виявилася не зайвою. Наліт англійської авіації повторився з новою силою. Від Південного вокзалу до Північного квартали були повністю зруйновані. Згорів будинок університету, оперний театр. Серйозних пошкоджень зазнав кафедральний собор. Знову перепало і замку. Прямі влучання бомб великого калібру дуже зруйнували його. Деякі приміщення були спалені зовсім.

Мабуть, кожному доводилося спостерігати, як метушиться кішка з кошенятами, намагаючись сховати їх від небезпеки. Вона то покладе їх на одне місце, то починає перетягати на інше, потім знову бере кожного за загривок і тягне ще кудись.

Роде діяв так само — майже інстинктивно, майже не думаючи. Він втратив голову від страху за «свої» скарби.

Новим місцем для схорони янтарних панно доктор вибрав приміщення у підвалі північного крила замка, під рестораном «Блютгеріхт». Але й воно здалося Роде ненадійним. Він почав гарячково шукати вихід із становища.

«Князеві Олександру цу Дона, замок Шлобіттен, — писав доктор. — Уклінно прошу дозволу розмістити у Вашому замку деякі найцінніші експонати янтарного музею і художніх зібрань Кенігсберга».

Протягом п'яти днів Роде нетерпляче ждав відповіді. Одинадцятого вересня його відвідав особистий секретар князя.

— Князь цу Дона просить у доктора вибачення, — підкреслено чемно сказав вимуштруваний секретар. — На жаль, його скромний маєток ніяк не може служити для такої відповідальної мети.

— Прошу передати князеві моє глибоке вибачення за клопіт, — у тому ж тоні відповів Роде. І, тільки-но зачинилися двері, вдарив кулаком по столу — Тремтить, підла душа, тремтить! Ще б пак — росіяни ось-ось будуть тут!

Через місяць Роде побував у графа фон Шверін у маєтку Вільденгоф. Граф виявився більш зговірливим, мабуть, тому, що в його замку вже була Руденко з своїми колекціями. Туди ж перекочували деякі картини з Кенігсберзького музею.

— Можливо, і янтарну кімнату слід розмістити у Вільденгофі? — вголос міркував доктор, міряючи кроками кабінет. — Ні, дуже багато цінностей зосереджувати там не можна. Треба подумати ще.

Тим часом янтарні панно вже були запаковані і готові до перевезення. Про це Роде доповідав 21 жовтня якомусь Лау. А потім невтомний доктор зник з міста.

Тільки після його повернення співробітники довідалися: директор музею встиг побувати в Саксонії.

В середині грудня він надіслав чергове донесення: «його Превосходительству докторові Віль, обер-бургомістрові Кенігсберга. Маю честь доповісти, що я оглянув замки Вексельбург та Бург-Кріпштайн у Саксонії, які вважаю придатними для розміщення в них музейних цінностей і в першу чергу унікального скарбу — янтарного кабінету».

Обер-бургомістр не відповів. Йому було не до янтарної кімнати.

Фронт невблаганно наближався до Кенігсберга.

— Добре, що наша Ельза вчасно вийшла заміж і виїхала! Можливо, туди ці росіяни не доберуться, — сказав якось Альфред Роде дружині. — Мені здається, Гертрудо… зачини, будь ласка, двері і сядь ближче… Мені здається, що настав кінець. Справді, справді. Не дивись так на мене, люба, треба тверезо оцінювати обстановку.

Роде прислухався. За вікном стояла тиша.

— Ось що говорить Геббельс. Його промова на мітингу націонал-соціалістичної партії у Берліні.

Доктор розгорнув «Кенігсбергер цайтунг» і неголосно прочитав:

— «Брати, друзі! Більшовики, зібравши свої сили на окремих ділянках, зуміли прорвати нашу стійку оборону і подекуди вступили на священну землю фатерлянду! Це не повинно тривожити нас. Кожний німець розуміє, що війна неможлива без тимчасових невдач, які рано чи пізно ліквідуються дужчим. Дужчими є ми — це безперечно…» — Так, тут йде звичайна пропагандистська істерія. Гм, подивимось далі. Ось: «Щоб учинити руським найдійовіший опір, фюрер закликає нас створити нову, ще не бачену раніше організацію для боротьби з ворогом на тимчасово окупованій ним території. Це буде «вервольф». Вовк-перевертень, персонаж з улюбленої нашому серцю дитячої казки оживає, щоб показати більшовикам свої сталеві зуби!

Віддамо свої заощадження і сили для створення таємних складів зброї і продовольства. Вовк-перевертень має бути ситий, дужий і озброєний до зубів!

Друзі! «Фольксштурм», «вервольф», нова зброя і фюрер — ось що врятує вітчизну!

Ми неодмінно переможемо!»

За вікном тихо прошаруділа машина. Анна-Гертруда обережно підняла край штори. Навпроти, біля будинку таємного радника Шульмайстера, метушилися люди.

— Дивись, Альфреде, ще один тікає! А ми, як і раніше, сидимо і чекаємо. Чого ми чекаємо, Альфреде?

— Так, вони тікають. Але ми залишимося тут. Ми залишимося тут, поки існує музей, поки ціле те зібрання, якому я віддав усе своє життя. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я покинув місто!

Довгі роки гітлеризму навчили Роде обережності. Навіть дружині він не сказав правди.

А правда була така. Як тільки доктор повернувся з Саксонії, його викликали в гестапо. Охоплений жахом, не маючи сили стримати тремтіння, піднімався Роде низькими широкими сходами сірого будинку на Адольф Гітлерплац. Перепустки не вимагали: видно, ніхто не приходив сюди з своєї волі. Тільки похмурий офіцер зустрів вченого за скляними дверима вестибюля і, не запропонувавши роздягтися, коротко сказав:

— Доктор Роде? Йдіть