Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

Я подумав, тримаючи ножа коло шиї.

— Щось воно, Папо Валю, на брехню схоже, га? — Він заперечив — так гаряче, як тільки міг. — А ти впізнав би його… на фото, скажімо?

Драбуга так зрадів, що став кивать своєю здоровезною, закустраною головою і зразу ж порізався. Я одвів лезо вбік. Тоді згріб Папу Валю за шкуру й жбурнув на розкладачку.

— Хто? — поспитав я, кидаючи перед ним жмут знімків, зроблених учора «трійками» Мур-Мура й Лугині. Він узяв до рук один, другий… очі його розширились, і я втямив, що робота моя не пішла намарне.

— Ось… ось він, гражданін начальник! — заговорив Папа Валя, тицяючи своїм замурзаним пальцем у якесь фото. — Оце він, підерас… точно! Каже: потовчіть трохи, так, щоб синці були, але не калічити, бо голови поодриваю… Уу, казліна, — посварився він кулаком на фото, — бач, нещасну жінку побить він послав, скот безрогий!..

Я нахилився йому через плече, і всередині мене усе аж похололо.

Це було фото таксиста.

— … Згідно з вказівкою. Таксі контролювали дві машини, які входили до складу оперативної «трійки». Стеження виявлено не було. Від метро таксі подалося по набережній, тоді перетнуло міст через ріку. З півгодини блукало вулицями лівобережної частини міста — певне, перевіряючи, чи нема «хвоста», — й спинилось біля бензоколонки. Саме тут нам вдалося сфотографувати водія. Знімки передано особі, яка провадить справу. Відтак авто стало рухатися вглиб Лівобіччя і врештірешт… — МурМур помовчав, — …скінчило свій шлях на подвір'ї Школи тібетської медицини, яку очолює знаний психотерапевт Альберт Крижинський.

Усі здивовано загули.

— Можу додати, — обізвався раптом добродій в окулярах, який у «Тартарі» відповідав за службу безпеки, — що нами встановлено: міська автоінспекція таксі під таким номером не реєструвала. Не вдалося також ідентифікувати особу таксиста.

— Автоінспекція, — буркнув я із свого кутка, — теж не все знає… чи не хоче знати, що одне й теж! Та й номер…

— О, о, — зрадів Мурат, — а я саме й хотів надати вам слово! Доповідайте.

Я скривився й став знехотя розповідати про свій візит до Портюші.

— … Гадаю, — підсумував я наостанку, — гадаю, всім зрозуміло, з якою організацією вступили ми у контакт. Думаю, вам не треба, шановні пани та добродії, пояснювати, якими можливостями володіє ця… ее… фірма й що вона може зробити з «Тартаром», коли виявить, що він стоїть їй на заваді. Чесно кажучи, сам я боюся навіть подумати про це. Втім, — не дав я розкрить рота Муратові, котрий хтів щось вставити, — втім, як уже геть до кінця висловлюватись, то тепер перед нами стоїть лиш одна проблема: будемо ми провадити цю справу далі чи закриємо… ну а, відповідно, кошти повернемо спадкоємиці. Так чи інак, а я — за те, щоб закрить. Поки не пізно й поки ми… ее… поки ще ми не в наручниках, шановні панове!..

Я замовк. Присутні теж мовчали. Я глянув на Мурата, але він нічого не говорив і тільки понуро дивився перед собою.

— Добре!.. — нарешті озвався він. — А що… ее… скаже нам Лугиня?

Той пошкріб своєю здоровенною лапою за вухом.

— Нуу… — буркнув він, — наша «трійка» стежила за пасажиром таксі. Гадаю, це вам відомо. Зроблено також знімки. Вони ідентифіковані: особа, зафіксована на них, — такий собі Кузьминець, на прізвисько Кукла, у злочинних колах відомий як найманий убивця. Свою… еее… роботу виконує з особливим садизмом. За психічним складом — маніяк… вживає наркотики і… словом, довго не протягне. А взагалі… нічого оригінального, нічого вартого уваги. Адресу його хавіри ми знаємо, так що… втім, потреби в цім я не бачу!

Мурат подумав.

— Ага, — сказав він, — оперативна інформація — вся. Запитання?

— Будуть!.. — раптом озвався Дядько Пацюк — кремезний драб із довгими, мавп'ячими руками. Ходили чутки, що саме він очолює бойову групу командос. — Будуть! — вперто повторив він. — Оце, значить, таке запитання: чого це товариш… чи то, значить, пан…еге ж, пан!… так от, чого це пан Мур-Мур не доповідає, що він там винюхав у сусідів клієнта? Цебто чого це ту сердешну жінку прикували до парового опалення… еге ж, за що оце таке вони зробили з нею, хтів би я знать?

— Нуу, — здивувався Мурат, — ми це пропустили поза увагою… А що там сталося, справді?

МурМур подумав. Дивлячись на нього, можна було б виснувать, що цей процес не належить до його сильних сторін; хоч як до правди, то цей хлоп'яга був напрочуд хитрим і змисним, і «Тартар» недарма доручив йому спецгрупу стеження.

— Завдання, доручене мені, — почав він обережно, — відібрало більше часу, ніж видавалося попервах. Ну, та врешті… словом, контакт було нав'язано. З повідомлень людей, котрі були присутні під час обшуку, виникає: після того, як слідчий звістив про смерть пана Малевича, з його дружиною сталася істерика. Власне, й грубощі оперативників, і ця звістка, піднесена так несподівано, були звичайною психологічною атакою. У так званих «органах правопорядку» її вживають, і досить часто… однак у цім випадку слідчий перебрав міру, й тиск призвів до протилежних наслідків — нервового зриву. Декілька ляпасів діла не поправили, й тоді цивільний, — підкреслюю: саме неідентифікована особа в цивільному, яка, по суті, й керувала операцією, — отож той цивільний загадав прикувать пані Малевич до батареї. Мовляв, щоб не заважала оперативним діям. — МурМур понуро замовк. Тоді докинув: — Як на мене, опергрупа й не збиралась шукать наркотики. Це свідчить і її малочисельність, і те, що з ними не було пошукового пса, й методи обшуку… та й постанови про обшук в них не було теж.

— А чого їм соромитися… — буркнув Лугиня. — Чого тут соромитися… процесуальний кодекс дозволяє обходитися й без неї!..

Мурат перепинив його лаконічним жестом.

— Таким чином, — підсумував він, — таким чином… словом, висновки можуть бути такими: перше, провадячи цю справу, ми неждано стали на препоні якійсь