Читати книгу - "Злочинна цивілізація, Роберт Шеклі"

Та втім, обов’язок може бути приємним. Назва Магазину Снів звучала знадливо. А за справжнє відновлення пам’яті про Землю можна віддати все, що заправлять власники.

Проте з цим можна зачекати. Цієї ночі відбудеться Чорна меса, і туди вже йти конче необхідно.

Баррент вийшов із крамниці об одинадцятій вечора. Він хотів трохи погуляти по Тетрагіду, перш ніж іти на службу, що починалась опівночі.

Вілл вирушив на прогулянку, почуваючи себе добре і впевнено. І все-таки завдяки незбагненній і несподіваній омезькій природі він мало не помер, поки дістався до Маленької Шабашної Церкви на Кірквудській дорозі.

Коли Баррент вийшов на прогулянку, був вологий, гарячий, майже задушливий вечір. У темних вуличках ніде не чулось ані найменшого вітерцю. Хоча на ньому були тільки чорна дірчаста сорочка, шорти, сандалі й пістолетний ремінь. Баррент почувався так, ніби його загорнули в грубу ковдру, Більшість мешканців Тетрагіда, крім тих, що вже прийшли на шабаш, поховалися в прохолоді своїх квартир. Темні вулиці майже збезлюдніли.

Баррент трохи сповільнив ходу. Кілька людей, яких він перестрів на дорозі, тікали до своїх домівок. Цей мовчазний, похмурий біг гарячими вулицями, по яких і ходити важко, наганяв страх. Баррент пробував з’ясувати, що сталося, та ніхто не зупинявся. Один старий крикнув йому через плече:

— Тікай з вулиці, бевзе!

— Чому? — спитав його Баррент.

Дід прогарчав щось нерозбірливе й заквапився далі.

Баррент ішов, нервово обмацуючи руків’я свого пістолета. Коїлося щось дивне, але він не міг збагнути, що саме. Найближчим притулком була Маленька Шабашна Церква, але до неї — півмилі. Мабуть, найліпше йти туди і бути якомога пильнішим.

За кілька хвилин Баррент залишився сам, усюди були закриті двері й віконниці. Він ішов серединою вулиці, розстебнувши кобуру, готовий відбити будь-який напад. Може, сьогодні якесь незвичайне свято на кшталт Дня Посадки. Може, полюють на Вільних Громадян. На такій планеті, як Омега, все можливо.

Він гадав, що готовий до всього. Та все ж, коли на нього напали, він був заскочений зненацька.

Легкий вітерець зворушив застояне повітря; завмер, а потім повіяв дужче, цього разу відчутно охолоджуючи розпечені вулиці. Вітер скочувався з гір, що височіли над містом, і мчав вулицями Тетрагіда; Баррент відчув, як миттю висохли його зіпрілі спина і груди.

Протягом кількох хвилин клімат Тетрагіда був мов у казці. Потім стало ще холодніше, швидко падала температура. З далеких гірських схилів налітало студене повітря, понизивши температуру до п’ятнадцяти градусів.

«Дивно, — подумав Баррент. — Мабуть, слід бити до церкви».

Він наддав ходи, а температура падала й далі. Було вже близько нуля. На землі з’явилася перша блискуча паморозь.

«Холодніше вже не буде», — подумав Баррент.

Та він помилявся. Сердитий вітер пронизував вулиці, й температура спала до десяти градусів морозу. Повітряна волога опадала вже мокрим снігом.

Замерзнувши до кісток, Баррент побіг порожніми вулицями, а вітер — уже справжня буря — гриз і шарпав його. Вулиці вкрила ожеледиця, стало важче бігти. Він послизнувся й упав, далі вже біг повільніше, обережно ставлячи ноги. А температура спадала далі, вітер гарчав і вив, немов лютий звір.

З-за нещільно припертих віконниць пробилося світло. Він зупинився і став гамселити по жалюзі, але зсередини не долинуло жодного звуку. Баррент зрозумів, що жителі Тетрагіда ніколи нікому не допомагали; чим більше людей гинуло, тим вищими були шанси в тих, хто виживав. Тож Баррент побіг далі, а його ноги від холоду були мов дерев’яні.

Вітер верещав йому у вухах, на землю гупали градини завбільшки з кулак. Він утомився і вже не міг бігти. Тепер Вілл просто йшов замороженим білим світом і сподівався, що встигне дійти до церкви.

Він ішов години, а може, й роки. На одному розі він проминув двох чоловіків, які сиділи попід стіною і вже вкрилися памороззю. Вони не могли бігти й замерзли на смерть.

Баррент змусив себе побігти знову. Від бігу в нього, немов від удару ножем, закололо в боці, мороз сковував руки й ноги. Невдовзі холод сягне грудей, і тоді настане кінець.

Град сипнув густіше, і Баррент знепритомнів. Несподівано для себе він виявив, що лежить на крижаній землі, а скажений вітер несе геть ті крихти тепла, які ще насилу виробляло тіло.

Наприкінці кварталу жеврів крихітний червоний вогник церкви. Він поповз до нього навкарачки, рухаючись механічно, навіть не сподіваючись добутися туди. Він повз цілу вічність, а червоний маяк ніби й не ближчав.

Та він повз, повз і врешті дістався до дверей церкви. Зіп’явшись на ноги, Баррент натис клямку.

Двері були замкнені.

Він знесилено грюкнув у двері. Через хвилину відчинилось віконечко, і на нього вирячився якийсь чоловік. Потім віконечко знову зачинили. Він чекав, поки відімкнуть двері. Марно. Хвилини спливали, а їх усе не відчиняли. Чого вони там ждуть? Хіба щось не так? Баррент спробував знову грюкнути в двері, але втратив рівновагу й гепнув на землю. Перекотився на спину й приречено поглянув на замкнені двері. Потім він знепритомнів.

Отямився Баррент на кушетці. Двоє чоловіків розтирали йому руки й ноги, а знизу йшло тепло від грілок. На нього з тривогою дивилося широке, засмагле обличчя Дядечка Інгемара.

— Як почуваєшся, вже краще? — спитав Дядечко Інгемар.

— Гадаю, так, — мовив Баррент. — Чому ви так довго не відчиняли?

— Ми не збиралися відчиняти двері взагалі, — сказав йому Священик. — Закон забороняє допомагати в біді чужинцям. А оскільки ти ще не приєднався до громади, то формально ти чужинець.

— Тоді чому мене впустили?

— .Мій помічник спостеріг, що нас тут парне число. А треба, щоб парафіян було непарне число, а найкраще — коли на кінці