Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

МТІ, я цікавився тільки наукою — усе інше в мене виходило не дуже добре. У ті часи в МТІ існувало правило: мусиш записатися на які-небудь гуманітарні предмети, щоб набратися «культурки». Крім обов’язкового курсу з англійської літератури, треба було взяти ще два на вибір. Я переглянув список і одразу наштовхнувся на астрономію — гуманітарну науку! Так що того року мене врятувала астрономія. Наступного року я спустився по списку нижче — французька література і всяке таке — і знайшов філософію. Нічого ближчого до науки там не було.

Перш ніж розказати про філософію, розповім, що було на англійській літературі. Нам задавали писати твори. Наприклад, Міль сказав те-то і те-то про свободу — напишіть критичний есей. Але замість писати про політичну свободу й відповідати Мілю, я написав про свободу в соціальному сенсі — про те, що в суспільстві, аби здаватися ввічливим, доводиться брехати й вигадувати, що ця вічна гра в обман «руйнує моральні підвалини суспільства». Цікаве питання, але задавали нам інше.

Потім нам задали критичний розбір есею Гакслі «Про шматочок крейди» — він писав про те, що звичайний шматочок крейди в руці — це рештки древніх організмів, сили природи підняли їх так, що утворилися Білі скелі в Дуврі, потім крейду в кар’єрі видобули і тепер ми передаємо один одному ідеї, пишучи нею на дошці.

Але замість того, щоб розбирати Гакслі, я написав пародію «Про шматочок пилу» — про те, як пилюка створює колір заходу Сонця, осаджує краплі дощу і всяке таке. Я завжди намагався схитрувати й ухилитися від магістральної стежки.

Але коли нам задали написати есей по «Фаусту» Гете, я втратив надію. Цей твір був такий довгий, що пародії не напишеш. Ходив по братству вперед-назад і волав: «Я не можу! Я не буду! Я не збираюся нічого писати!».

Товариш по братству сказав:

— Окей, Фейнман, не пиши. Але професор подумає, що ти не написав, бо полінувався. Напиши про щось інше на ту саму кількість слів і припиши, що ти не розумієш «Фауста», що в тебе душа до нього не лежить, що написати тобі не до снаги.

Я так і зробив. Написав довгий есей «Про обмеження розуму». Розмірковував про наукові методи розв’язання проблем, про те, що існують певні обмеження: наприклад, що моральні цінності неможливо визначити науковими методами, ля-ля-ля.

Тоді інший хлопець дав ще одну пораду:

— Фейнман, — сказав він, — у тебе нічого не вийде, якщо ти здаси есей, в якому ані слова немає про «Фауста». Прив’яжи сюди «Фауста».

— Це просто смішно! — відреагував я.

Але іншим братчикам здалося, що це класна ідея.

— Ну, добре, добре, — здався я. — Спробую.

Тож я додав до вже написаного півсторінки: Мефістофель, мовляв, уособлює розум, Фауст — дух, а Гете намагається показати обмеження розуму. Впихнув невпихуєме і здав есей.

Професор запрошував нас обговорити есей по одному. Я приготувався до найгіршого, але він сказав:

— Вступ дуже добрий, але матеріалу по «Фаусту» малувато. В усьому іншому — дуже добре, «чотири з плюсом».

Я знову викрутився!

А тепер про філософію. Курс читав старий бородатий професор на прізвище Робінсон. Він бурмотів так, що не розбереш. Я приходив в аудиторію, він щось бурмотів — я ні чорта не розбирав. Інші студенти розбирали, що він каже, трохи краще, але хто там його слухав. У мене було із собою маленьке свердло на два міліметри, і я вбивав час тим, що затискав його між пальцями і свердлив дірочки в підошві черевиків, тиждень за тижнем.

Урешті-решт, професор під кінець занять щось сказав — «бу-бу-бу, ба-ба-ба, бу-ба-бу, ба-бу-би» — і всіх охопила непозбувна бентега. Усі стали про щось перемовлятися, і я зрозумів, що професор нарешті сказав щось цікаве. Але що саме?

Питаю в когось, у чому річ.

— Треба написати есей і здати через місяць.

— А про що?

— Про те, що він розповідав цілий рік.

Я був у шоці. Усе, що я зміг розібрати за весь семестр і запам’ятав, це «бу-ба-бу-потік-свідомості-ба-бу-би», коли на якусь мить голос лектора піднявся до розбірливого і знову опустився у хтонічний хаос фонем.

Цей потік свідомості нагадав мені задачку, яку багато років тому загадав мені батько. Він сказав:

— Уяви, що на Землю висадилися марсіани. Марсіани ніколи не сплять, завжди чувають. Уяви, що вони поняття не мають про дивний стан, який у нас називається сном. І от вони тебе питають: «А що ти відчуваєш, коли засинаєш? Що тоді відбувається? Думки несподівано зупиняються чи йдуть усе пові-і-і-і-льніше і по-о-о-о-ві-і-і-і-льніше? Як вимикається розум?».

Я зацікавився цим. Отже, я мав відповісти на питання: «Як припиняється потік свідомості, коли лягаєш спати?».

Увесь наступний місяць після обіду я працював над цією темою — закривав штори в кімнаті, вимикав світло, лягав спати і спостерігав, що відбувається.

Потім уночі ще раз лягав спати і так вів спостереження двічі на добу — було класно.

Спочатку я завважив багато другорядних речей, які не мали стосунку до засинання. Я помітив, наприклад, що в голові постійно звучить текст, монолог, я говорю сам до себе. Я живо уявляв різні речі.

Потім я втомлювався і помічав, що не можу думати про дві речі одночасно. Я помітив це, коли говорив сам із собою і одночасно уявляв дві мотузки, прив’язані до краю ліжка через якісь шківи, які намотуються на циліндр і повільно піднімають ліжко. Я не усвідомлював, що уявляю ці мотузки, поки не почав переживати, що одна мотузка зачепиться за другу і вони перестануть намотуватись акуратно. «Але нічого, — сказав я сам собі, — тяга все виправить», — і це перебило першу думку. Так я зрозумів, що думаю про дві речі одночасно.

Я також помітив, що, коли засинаєш, думки нікуди не діваються, але логічний зв’язок між ними зникає. Цього не помічаєш, поки не спитаєш себе: «А чому я про це думаю?» — і не відмотаєш хід думок назад — але дуже часто я не міг згадати, чому подумав про це або про те.

Виходило, що логічний зв’язок — це ілюзія, насправді думки розходяться навсібіч, зв’язок між ними слабне, і ти засинаєш.

Після місяця експериментів із засинанням я написав есей і пояснив свої спостереження. У кінці я зазначив, що сам