Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

бере пляшку й наливає у два нерозбиті стакани, але не встигає взяти бодай один, як Мавпа хапає його й швидко опорожнює, а потім так само хапає інший. Скоро йому настануть ласти, шепоче малий Машталір, треба зловити тачку і відвезти його, бо загримить у медвитверезник; Мавпа кіпішує, розмахує єдиною рукою, гримає по столу, матюкається, чіпляється до нас із Ринею, невдовзі поступово відрубується. Беремо його, прощаємося з пацанами, а на запитання Дефіцита, куди йдемо, показуємо на Мавпу, нада це тіло додому відтарабанити. Витягуємо його на вулицю, волочимо до готелю «Тернопіль», де можна зловити тачку. Мавпа ричить, виривається і хоче заїхати Рині в рило, але брати Машталіри міцно його тримають. Спивається, каже Саша, кожен день квасить, як ненормальний. Спиняємо сіру «волгу», запаковуємося до салону і їдемо на Бам(Неофіційна назва мікрорайону Сонячний у Тернополі). Мавпа засинає, з його рота витікає слина і потрапляє на куртку Рині. Той гнівно каже «мудак», але не рухається, аби Мавпа не прокинувся.

— Саша, — звертаюся до старшого Машталіра, — ми так і не договорили. Шо ти хотів сказати? — Він оглядає кожного з нас, ніби переконується, чи тут лише свої, кисло посміхається, витримуючи довгу паузу, потім каже: вам пора збити нормальну, надійну бригаду з п'яти–шести чоловік, пробивати серйозні ділюги і не займатися хуйньою.

б

Матір накидає в тарілки картоплю–пюре, з якої лине гаряча смачна пара, до кожної порції додає смажене яйце і по дві сосиски. Вітчим сидить навпроти мене з кислим пожовклим видом, мабуть, козел, хоче похмелитися після вчорашнього, коли насилу приповз до хати й довго шкрібся, наче жалюгідний пес, об двері, щоб його пустили. Мулька, каже він до матері, а в нас нічого нема? А тобі ще чого треба? — визвіряється вона, мало вчорашнього? ледве теплий прийшов, усі гроші, курва, пропиваєш, схаменися, чоловіче, твої дружки хоч і п'ють, але й про свій дім не забувають, завжди копійку несуть до хати, а ти? тобі тільки колеги! і бухельце — дає собі щигля під щоку — добре мені діло… щодня заливати баки, поїв, поспав, побухав, і більше нема ніякої роботи, на широку ногу живеш, дружок, якщо таке буде продовжуватися — вижену, довго терпіти не буду. Ясний перець, не будеш — думаю про себе — вже п'ятий рік терпиш, і завжди кажеш, що більше терпіти не будеш. Мулька, не кричи, кривиться він, я шо? я просто так, тільки сказав, думав, може, малому наллєш, сьогодні ж свято, правда? Пауза. Яке в сраці свято? — витріщає матір очі. Ну, релігійне чи ще якесь, бурмоче він, у календарі церковному постійно свята, люди постійно святкують, я шо? я нічо, тільки запитав, шо, вже навіть запитати не можна? Я тобі зараз дам таке свято, скаженіє матір, шо тобі мозґи повилітають! Мулька, не кричи, знічується він, ні то ні, я шо? для себе? ні, може малий би трохи випив, і я біля нього, в цьому ж нічого поганого нема.

Матір войовниче підводиться з–за столу, й вітчим відсувається з табуреткою, певно, боїться, щоб не заїхала йому чим–небудь по голові. Йому ще рано пити, каже вона, он вчора також приплентався, ледве теплий, горілкою смердить, як від старого пияка; а ти щоб добре вчився, зиркає на мене, а не горілку пив, рано, сину, починаєш, я в твоєму віці вже на заводі працювала; пауза; а з бурси, якщо накоїш лиха, вилетиш тільки так, тепер, сину, не ті часи настали, довго не панькаються, чого витріщився? бери їж. Я кладу виделку й дякую, не лізе. Матір накидається на мене, хочеш похмелитися? стоїть перед нами в агресивній позі, закинувши за плече білий кухонний рушник, я вам, курва, зараз як похмелюся, обом… що старе дурне, шо молоде. Вітчим мляво порпається виделкою в картоплі, запухлий, пожмаканий після бодуна, дивиться на матір і знічено просить: мулька, досить тобі вже сваритися, сідай їсти, тільки не кричи, бо голова розвалюється. Вона йому кидає, пияцюра, щодня дудлити — скоро мозґи повідсихають, і ще той, шмаркач, втягується, показує на мене, але невдовзі заспокоюється й сідає. їмо мовчки, матір скаржиться, що люди вже садять картоплю… хворі, перебиває її вітчим; сам ти хворий, ображається вона, в нас ще не скопано, а їсти схочете, правда? особливо, коли зима буде на носі. Озивається телефон, вітчим встає з–за столу, йде у вітальню. Толя, гукає мене, тебе Іван кличе, Риня. Матір на мене дивиться й сміється, каже, що в Івана дуже кумедне поганяло, схоже на «скриню». «Риня — скриня».

«Слухаю».

«Привіт Толян. Шо сьогодні робиш?»

«Коли саме?»

«Під вечір».

«Хм. Навіть не знаю. Поки про це не думав. Є тема?»

Риня каже, що хоче познайомити мене з однією бабаською, її притягне його подруга; Толян, можемо у чотирьох відтянутися, або просто потинятися. Я не заперечую, лише запитую, чи вона дуже страшненька. Риня пирскає, в слухавці чую його дихання, яке переривається сміхом, у неї, правда, є маленький дефект, говорить веселим голосом.

«Який?»

«У неї горб». Пху, от придурок. Риня любить мочити схожі коні, і від нього не знати, що можна чекати завтра. «Повівся? — сміється, — нормальна тьолка, тільки в неї є ще один маленький дефект…»

«Бляха, ти мене вже задрав; може, в неї нема лівої ноги? чи, може, вона ветеран другої світової?»

«У неї нема лівого ока».

«Риня! Ти мене вже починаєш харити».

«Толя, йдеш чи ні?»

«Іду, іду. Ця панянка мені вже наперед подобається».

«Я зайду за тобою, під вечір», — каже Риня й кладе слухавку. Поки Риня до мене не прийшов, я вирішую доклеїти картинки — журнальні вирізки. Вже упродовж другого року я визбирую з різних спортивних, молодіжних, кіношних, модняцьких журналів плакати відомих спортсменів, рок–зірок, моделей, які йдуть додатком усередині часописів, а також вирізаю цікаві ілюстрації — Ейнштейна, який показує язика, усміхненого Сталіна, Марадону, який кричить на