Читати книгу - "Принц Ґаллії"

протилежної статі. Своєю чергою, й Філіпові подруги не залишалися до нього байдужими. Вже тоді він був писаним красенем, зовні здавався старшим своїх літ, і майже всі панночки були трохи закохані в нього, а дехто з них — зовсім не трохи. Серед найпалкіших його шанувальниць, як це не дивно, опинилась і Амеліна д’Альбре. Щойно перетворившись із цибатого дівчиська на ладну дівчину-підлітка, вона геть забула, що вони зростали й виховувались, як рідні брат та сестра, і захотіла стати його дружиною. Філіп був дуже прив’язаний до Амеліни, вона була його найкраща подруга, і він ніжно любив її — та лише як сестру. Втім, це не заважало йому фантазувати про те, як він кохається з нею, а однак щось у ньому перешкоджало втіленню цих солодких мрій у дійсність. Можливо, Філіп просто не хотів втрачати в особі Амеліни сестру, без якої не міг уявити свого подальшого життя.

Восени 1444 року Ґастон д’Альбре, посварившись із герцоґом, мусив залишити Тараскон і переселився разом з усією сім’єю в один зі своїх беарнських маєтків. За два місяці розлуки Філіп так знудьгувався без Амеліни, що врешті не стерпів і також приїхав до Беарну, де приємно провів усю зиму та перший місяць весни в товаристві кузини, кузена, його дружини та двох їхніх маленьких доньок. Ґастон майже не сумнівався, що вночі Філіп нишком спить з Амеліною, але не вживав ніяких заходів, аби припинити це неподобство. Подумки він уже давно одружив їх, а проте, знаючи вперту Філіпову вдачу, не намагався форсувати події і терпляче вичікував. Кузен був переконаний, що з часом Філіп заплутається в тенетах Амеліни і тоді вже ніде не подінеться, сам попросить її руки.

А втім, не один лише Ґастон був такий розумник. Чимало вельмож, чиї дочки та сестри були Філіпові ровесниці або ж на рік-два молодші за нього, мріяли поріднитися з герцоґом, і аж ніяк не через Ґійома чи Робера. Таке зневажливе ставлення могутніх васалів та сусідів до старших синів герцоґа і їхня посилена увага до Філіпа пояснювалися тим, що саме він, попри всю нелюбов до нього з батькового боку, видавався багатьом набагато вірогіднішим претендентом на головний спадок — герцоґський та князівський титули…

У міру того, як дорослішали герцоґові сини, в середовищі ґасконської та каталонської шляхти посилювалось незадоволення двома старшими, а надто ж Ґійомом, що був спадкоємцем родового майорату — Аквітанії, Беарну, ґрафств Іспанської Марки та Балеарських островів. Вище ми вже згадували про деякі вельми непривабливі риси Ґійомової вдачі; а з плином часу вони лише поглиблювалися й примножувалися, що дедалі дужче турбувало серйозних та розсудливих вельмож, яких серед підданих герцоґа було немало. Цих поважних панів відштовхували навіть не його численні пороки, а швидше їх поєднання з розумовою недорозвиненістю, що межувала з повним ідіотизмом. Цілковита неспроможність Ґійома давати лад державним та господарським справам була очевидна. Те ж саме стосувалося й Робера, який був не набагато кращим за старшого брата, а при своїй безхарактерності та схильності легко потрапляти під лихий вплив, мабуть, і гіршим.

Так думала більшість герцоґових васалів, та хтозна, можливо, вони б не були такі одностайні, і у Філіпа з’явилися б серйозні вороги, якби Ґійом не зажив такої лихої слави. Звісно, багацько було й таких баронів, що наперед смакували бездарне правління майбутнього герцоґа Ґійома, розраховуючи скористатися слабкістю князівської влади для зміцнення власної могутності, тому здорові сили суспільства почали шукати альтернативу неминучим у такому разі смутам та міжусобицям. Важко сказати, коли й кому вперше спало на думку, що спадкоємцем Ґасконі та Каталонії мусить стати Філіп; та зрештою це не суттєво. Головне, що на той час, як Філіпові минуло тринадцять років, більшість ґасконських та каталонських землевласників — хто цілком свідомо, а хто інтуїтивно, — вбачали в ньому свого майбутнього сюзерена. Це стосувалося не лише підданих герцоґа, але й його сусідів. Так, скажімо, король Хайме III Араґонський, відчувши, звідки вітер дме (він завше відзначався гострим чуттям), запропонував герцоґові заручити Філіпа зі своєю донькою Ізабелою Юлією[9], проте отримав категоричну відмову. І, на загальне переконання, зовсім не тому, що араґонська принцеса була старша за Філіпа на два з половиною роки. Найпевніше, герцоґ побоювався, що, ставши зятем араґонського короля, його найменший син (ненависний син!), і без того вельми значна персона, завдяки своєму положенню першого принца Ґаллії та ґранда Кастилії, буде дуже небезпечним претендентом на родовий майорат.

На початку літа 1444 року група молодих вельмож, Філіпових друзів та родичів, зібралась обговорити ситуацію, що склалася довкола герцоґового спадку. Ініціаторами цієї таємної наради виступили Ґастон д’Альбре та Ернан де Шатоф’єр — двоє найближчих друзів Філіпа, а Ернан, до того ж, був його одноліток. Він дуже рано втратив батьків і перебував під опікою дядька, проте змалку виказав такий рішучий характер, гострий, практичний розум та неабиякі організаторські здібності, що задовго до повноліття перебрав до своїх рук керівництво всім господарством, і опіка над ним з боку родичів стала чистою формальністю. По чоловічий лінії рід Шатоф’єра походив із Франції. Від їх колишнього родинного гнізда, замку Шато-Ф’єр, зостались лише руїни десь на сході Шампані; в пам’ять про них Ернанів прапрадід, перший ґраф Капсірський із Шатоф’єрів, побудував у Піренеях новий замок, який, за його задумом, мав стати відродженим Шато-Ф’єром і який його нащадки не забарилися перейменувати на ґалльський лад — Кастель-Ф’єро, зберігши, проте, незмінним своє родове ім’я[10].

Ось у цьому самому замкові, що в двох годинах їзди від Тараскона, проводили свою таємну нараду змовники. На їхню одностайну думку, пасивно очікувати на смерть герцоґа, не вживаючи ніяких рішучих заходів, було б вельми необачно, і щоб уникнути в прийдешньому виснажливої боротьби за спадок, слід починати підготовку вже зараз.

Ухваливши таке рішення, молоді люди розійшлися в поглядах на свої подальші дії. Деякі гарячі голови пропонували радикальний засіб вирішення всіх проблем — організувати вбивство Ґійома та Робера, і по всьому, проте більшість змовників із цим не погодилися. Не