Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

починає роздумувати, чи це годиться, чи не виходить воно за межі можливості, чи не суперечить це кодексу і чи потвора – справді потвора, наче це не кидається в очі. Мені здається, що вам просто щастить. За моїх часів відьмаки смерділи не грошима, а виключно онучами. Не роздумуючи, рубали, на що їм указували, і все одно було їм, чи це вовкулак, чи дракон, чи збирач податків. Важливо було, чи добре вони рубають. Чи ні, Ґеральте?

– Ви маєте для мене якесь доручення, Ґилленстерне? – сухо запитав відьмак. – Тоді говоріть, про що йдеться. Подумаємо. А якщо не маєте, то шкода язиком молоти, правда ж?

– Доручення? – зітхнув канцлер. – Ні, не маю такого. Тут йдеться про дракона, а це явно за межами можливого для тебе, відьмаче. Уже краще Рубайли. Тебе я хотів тільки попередити. Застерегти. Відьмацькі фанаберії розподілу потвор на добрих та злих я і король Нєдамір прийняти можемо, але не хочемо про них слухати, а тим більше бачити, як їх упроваджують у життя. Не втручайся у королівські справи, відьмаче. І не змовляйтеся з Доррегараєм.

– Я не звик змовлятися з чародіями. Звідки таке припущення?

– Доррегарай, – сказав Ґилленстерн, – у своїх фанаберіях випереджає навіть відьмаків. Не зупиняється на розподілі потвор на добрих і злих. Вважає їх усіх добрими.

– Це аж занадто.

– Безумовно. Але він обстоює свої погляди з дивовижним завзяттям. Насправді я б не здивувався, якщо б із ним щось трапилося. А оскільки доєднався він до нас у дивному товаристві…

– Я не товариство для Доррегарая. Як і він – для мене.

– Не перебивай. Товариство його дивне. Відьмак, сповнений докорів сумління, наче хутро – бліх. Чародій, який повторює друїдську маячню про рівновагу в природі. Мовчазний лицар Борх Три Галки і його ескорт із Зерріканії, де, як усім відомо, приносять жертви зображенню дракона. І всі вони раптом доєднуються до полювання. Дивно, чи не так?

– Нехай буде, що – так.

– Тоді знай, – сказав канцлер, – що на найзагадковіші проблеми знаходяться, як доводить практика, найпростіші рішення. Не змушуй мене, відьмаче, аби я до них удався.

– Не розумію.

– Розумієш, розумієш. Дякую за розмову, Ґеральте.

Ґеральт затримався. Ґилленстерн погнав коня і приєднався до короля, наздоганяючи табір. Повз них проїхав Ейк із Денесле у набивному каптані зі світлої шкіри, позначеної слідами від панцира, тягнучи заводного коня, навантаженого зброєю, монолітним срібним щитом та могутнім списом. Ґеральт привітав його піднятою долонею, але мандрівний лицар відвернувся, стискаючи вузькі губи, ударив коня острогами.

– Не радий він тобі, – сказав Доррегарай, під’їжджаючи. – Га, Ґеральте?

– Схоже на те.

– Конкуренція, вірно? У вас обох схожа діяльність. Тільки що Ейк – ідеаліст, а ти – професіонал. Невелика різниця, особливо для тих, кого ви вбиваєте.

– Не порівнюй мене з Ейком, Доррегараю. Диявол його знає, кого ти тим самим кривдиш, мене чи його, але не порівнюй.

– Як забажаєш. Для мене, чесно кажучи, ви обидва однаково огидні.

– Дякую.

– Нема за що. – Чародій поплескав по шиї коня, якого налякали крики Ярпена і його ґномів. – Для мене, відьмаче, називати вбивство покликанням – це огидно, низько й погано. Світ наш перебуває в рівновазі. Знищення, убивство будь-яких створінь, які в цьому світі живуть, рівновагу розхитують. А брак рівноваги наближує погибель, погибель і кінець світу, цього, який нам відомий.

– Друїдська теорія, – кивнув Ґеральт. – Мені вона відома. Її мені колись виклав один старий ієрофант, іще у Рівії. За два дні після нашої розмови його розірвали щуролаки. Розхитування рівноваги в тому зафіксувати не вдалося.

– Світ, повторюю, – Доррегарай байдуже глянув на нього, – перебуває в рівновазі. У природній рівновазі. Будь-який вид має своїх природних ворогів, кожен є природним ворогом для видів інших. Це стосується і людей. Винищування природних ворогів людства, чому ти себе присвятив і результати чого вже можна помітити, загрожує занепадом раси.

– Знаєш що, чарівниче, – розгнівався Ґеральт, – прийди колись до матері, чию дитину пожер василіск, і скажи їй, що вона повинна втішатися, бо завдяки тому людська раса врятувалася від занепаду. Побачиш, що вона тобі відповість.

– Добрий аргумент, відьмаче, – сказала Йеннефер, під’їхавши до них іззаду на своєму великому вороному. – А ти, Доррегараю, стеж за тим, що плетеш.

– Я не звик приховувати своїх поглядів.

Йеннефер в’їхала між ними. Відьмак зауважив, що золоту сіточку на волоссі замінила пов’язка зі скрученої білої хустки.

– Якнайшвидше почни їх приховувати, Доррегараю, – сказала вона. – Особливо від Нєдаміра і Рубайл, які вже підозрюють, що ти маєш намір зашкодити їм убити дракона. Доки ти лише говориш, вони сприймають тебе як незагрозливого маніяка. Але якщо ти спробуєш щось придумати, вони скрутять тобі в’язи скоріше, ніж устигнеш зітхнути.

Чародій презирливо й безтурботно посміхнувся.

– А крім того, – продовжувала Йеннефер, – поширюючи ці погляди, ти підриваєш повагу до нашої професії й покликання.

– І чим саме?

– Свої теорії можеш застосовувати до будь-яких створінь чи комашні, Доррегараю. Але не до драконів. Бо дракони є найгіршими й природними ворогами людей. І тут йдеться не про занепад людської раси, а про її виживання. Щоб вижити, треба розправитися з ворогами, з тими, хто може це виживання унеможливити.

– Дракони не є ворогами людства, – втрутився Ґеральт.

Чародійка глянула на нього й посміхнулася. Одними губами.

– Щодо цього, – сказала, – залиш можливість оцінювати нам, людям. Ти, відьмак, не призначений для оцінювання. Ти – для роботи.

– Як запрограмований безвільний голем?

– Ти сказав, – холодно відповіла Йеннефер. – І сказав влучно.

– Йеннефер, – сказав Доррегарай. – Як для жінки із твоєю освітою і твого віку ти говориш дивні бздури. Чого це саме дракони стали в тебе головними ворогами людства? Чому не інші, стократ гірші створіння, ті, які мають на совісті стократ більше жертв, аніж дракони? Чому не гіррікі, вилохвости, мантикори, амфісбени чи грифони? Чому не вовки?

– Я скажу тобі чому. Перевага людини над іншими видами та расами, її боротьба за належне місце у природі, за життєвий простір, стають значимі тільки тоді, коли остаточно зникає кочівництво, мандри з місця на місце у пошуках їжі, відповідно до природного календаря. Інакше не досягнути потрібного темпу приросту, бо людська дитина досить довгий час не є самостійною. Тільки перебуваючи в безпеці за мурами міста чи фортеці, жінка може народжувати у потрібному темпі, чи то – щороку. Плідність, Дорреґараю, це розвиток, це умова виживання і домінування. І тут доходимо до драконів. Тільки дракон, на відміну від інших потвор, може загрожувати містам чи фортецям. Якби драконів не знищили, люди б заради безпеки розпорошувалися, а не гуртувалися, бо драконів вогонь у густо забудованому поселенні – це кошмар, це сотні жертв, це страхітлива погибель. Тому, Дорреґараю,