Читати книгу - "Люди навпроти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Соня йшла, не кажучи жодного слова, не озираючись довкола. Байдужий вираз не залишив її обличчя навіть тоді, коли Аділь-бей зупинився біля старої жінки, що сиділа на тротуарі, копирсаючись у відрі з покидьками — напевно, шукала чогось їстівного. Ноги в жінки набрякли, щоки були бліді й опухлі.
— Цій жінці не дають їсти? — спитав Аділь-бей, дуже роздратований поведінкою секретарки.
— Всі, хто працює, можуть себе прогодувати.
— Як же тоді пояснити…
— Робота знайдеться для всіх, — незворушно провадила Соня.
— А якщо вона не може працювати?
— Є спеціальні притулки.
Кожну фразу дівчина вимовляла однаково безбарвно. На будь-яке запитання вона мала готову відповідь. Але ця відповідь завжди виявлялася такою порожньою, що Аділь-беєві здавалося, наче він потрапив до якогось нереального світу.
— Що ви їстимете на обід, Аділь-бею?
Вони вже майже прийшли до консульства. Поки прислуги не було, щоденні покупки робила Соня, це вже ставало звичаєм.
— Що вам завгодно. Наприклад, ви можете викликати до мене лікаря.
— Ви захворіли?
Аділь-беєві захотілося відповісти в її манері:
— Якщо я викликаю лікаря, то, очевидно, почуваю себе не надто добре.
Аділь-бей увійшов до під'їзду свого будинку. Можливо, він і не захворів, але й цілком здоровим також не почувався. Тож досить було йому штовхнути двері квартири, як у нього відразу з'явилося почуття відрази до всього. Передпокій та кабінет просто смерділи. Двічі Аділь-бей намагався помити зранку підлогу, та коли він підходив з відром до загального крана в коридорі, сусіди не давали йому набрати води, говорячи щось по-російському. Біля цього крана завжди було повно людей. Жильці чомусь не милися у себе в квартирах, тільки в коридорі, а було їх неймовірно багато — мабуть, у деяких кімнатах мешкало по десятку людей.
Аділь-бей ввійшов до своєї кімнати і, як завжди, глянув на будинок навпроти. Вікно було відчинене. Колін, певно, щойно повернувся з роботи. Він кинув зеленого кашкета на ліжко й сів навпроти дружини обідати. На столі лежав порізаний чорний хліб, яблука, чай та цукор.
«Добре було б, якби прийшов той лікар, що обслуговував мого попередника», — подумав Аділь-бей. Йому дуже хотілося побачити саме того лікаря. Аділь-бей зовсім утратив апетит. У шлунку пекли консерви, які він мусив ковтати на самоті в кухні. Готуючи йому сніданок, Соня ніколи не мила посуду й не прибирала на кухні.
Дівчина саме поверталася з пакунками в руках. Очевидно, вона помітила у вікні свого брата з дружиною, чорний хліб, троє яблук та чай на столі. Соня відкрила бляшанку лангустів, виклала оселедці на одну тарілку, а сир — на іншу. Невже на неї нічого не впливає? Невже вона нітрохи не заздрить консулові, який розкошуватиме тут самотньо за столом з наїдками? А йому ж навіть не хочеться їсти! Аділь-бей мовчки спостерігав, як вона ходить сюди-туди, й запитував себе, чи не нишпорить Соня в кухні, поки його нема вдома?
А втім, це для нього не має ніякого значення. Хоча ні! Вона, мабуть, радше залишила б усе це гнити, а потім викинула б на смітник, де старі зголоднілі жінки мусять вишукувати брудні залишки від колишніх страв.
— То лікар прийде?
— За кілька хвилин.
Цікаво, що вона думає про нього? Час від часу Аділь-бея бентежив її довгий погляд, спрямований на нього, однак він був такий самий нейтральний, як і ті, що ними Соня озирала все навкруги.
— Можете йти.
Аділь-бей знав, що скоро побачить, як вона входить до кімнати навпроти, скидає капелюшка й сідає біля столу, спиною до вікна. Це було її місце.
Чи розповідає вона щось про нього? Чи говорить, що він каже, що робить? Принаймні ті двоє, здавалося, не були в захваті від жвавої розмови. Вони їли повільно, шматок за шматком. Перед тим, як пити гарячий чай, Колін клав до рота грудочку цукру. Потім підходив до вікна й стояв із чверть години, спершись на підвіконня. Рукави його сорочки виднілися яскравою плямою у світлі південного сонця, що висіло над кварталом. Чи є в цього чоловіка якісь розваги? Іноді вечорами вони з дружиною виходили на вулицю. Дружина щоразу була в жовтій сукні, так само, як Соня — завжди у чорній. А щоночі вони ставали край вікна й, не кажучи одне одному жодного слова, з насолодою вдихали прохолодне повітря. Потім роздягалися, не запалюючи світла, щоб не будити Соню, яка вже спала. Дівчина лягала рано й також у темряві. А вранці, коли відчиняли вікна, Соня була вже вдягнена, навіть у капелюшку. Тільки її невістка повільно ходила в негліже по кімнаті, а іноді й знову лягала в ліжко, щоб почитати книжку.
— Заходьте!
Це був лікар. Він поклав кашкета й сумку на стіл і з запитальним виглядом обернувся до Аділь-бея.
— Ви розмовляєте по-французькому?
— Трохи.
— Я не дуже добре почуваюся. Мене нудить, немає апетиту, не можу заснути… — Аділь-бей говорив так роздратовано, наче в цьому був винен лікар.
— Роздягайтеся.
Все склалося не так із самого початку. Аділь-бей сподівався побалакати, щось дізнатися, хоч трохи заспокоїтись, але вийшло навпаки. Вони вже розмовляли, як вороги, хоча причин для цього й не було. Пам'ятаючи про вікно навпроти, Аділь-бей відійшов у темний куток кімнати й почав скидати піджака.
— Сорочку теж.
Лікар байдуже дивився на його оголене тіло. Торс уже почав гладшати, плечі обважніли.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди навпроти», після закриття браузера.