Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Ось що Чикаленко сказала Вікторові Федоровичу: «Ви, товаришу міліціонер, причепилися до мене, що я ляльку взяла, — присутні запосміхалися, — а краще придивилися б, які махінації начальники роблять».

Голос Юрія зміцнів. Не спинив юнака навіть розгніваний погляд Дроздова.

— Яка ж це злодійка! Формально виходить як по писаному: розкрили зграю, молодці міліція, молодці товариші Дроздов і Гармаш, а насправді ж це окозамилювання! Достатньо було б такі крадіжки в колективі обговорити… Віктор Федорович поспішає…

— У Дроздова не тільки ці «хіміки». У Дроздова ще кілька незакінчених справ, — вихопився обурено майор. — Отак фантазувати — роботи з нас буде, як з бика молока…

Вовченко лунко постукав олівцем по товстому склу на столі.

Гармаш сів і ніяково замовк. Запал його минув, і він уже шкодував, що погарячкував.

Несміливо глянув на Дроздова. Майор не дивився в його бік…

З інформаціями виступило ще кілька офіцерів. Потім підвівся Вовчепко. Коротко підсумувавши результати роботи райвідділів, повернувся до справи «Оріон».

— Добре, що Юрій Сергійович, — говорив підполковник, — не рахуючись з часом, опановує не тільки нелегку професію оперативного працівника, а й юриспруденцію…

Гармаш сидів червоний як рак.

Дроздову на цій нараді було непереливки.

— Я гадаю, — вів далі Вовченко, — товаришеві Дроздову пора самокритично оцінити свою роботу. Вже не раз мав зауваження за «показуху», за видимість боротьби зі злочинністю. Значно легше й простіше оформити справу на якусь випадкову дрібну крадіжку, ніж боротися з крупними злочинцями. Їх нелегко схопити за руку. Товариш Дроздов може сказати, що розкрив багато справ. Але, повторюю, здебільшого це дрібні крадіжки, які часом відвертають увагу від злісних розкрадачів…

Такі ж явища спостерігаються і в райвідділах. Там деякі товариші теж працюють «на кількість»… Узяти хоча б капітана Бурименка. Він порушив три кримінальні справи по дрібних крадіжках і показує це як досягнення в боротьбі з розкрадачами. Тим часом у районі діяла група небезпечних злочинців, які завдали державній економіці великої шкоди.

А товариш Дроздов перевіряв роботу райвідділу, знав про ці факти, але вмовчав. Доведеться і про це спитати з нього.

— Фігаро тут, Фігаро там… Не може Дроздов розірватися!.. — неголосно буркнув майор.

Кінець фрази підполковник почув.

— Віктор Федорович скаржиться на перевантаженість. Що ж, будемо об'єктивні й розвантажимо його. Я вважаю, що молодь треба виховувати на самостійній практичній роботі, а не на окремих дорученнях. Матеріали по фабриці «Оріон» передамо лейтенантові Гармашу. Сподіваюсь, що він виправдає довір'я.

Виходячи з кабінету, Юрій зіткнувся в дверях з Дроздовим. Лейтенант хотів порозумітися з ним. Але майор, побачивши біля себе свого помічника, з такою міною на обличчі одступився від дверей, підкреслено відкриваючи дорогу, що Юрію нічого не залишалося, як вийти першим.

Ранком підполковник Вовченко приїхав до міської в'язниці. Пройшов у слідчий корпус, попросив чергового привести валютника.

— Здрастуйте, Жуков, — привітався, коли той переступив поріг.

— Здрастуйте, громадянине начальник, — мляво відповів валютник. У невипрасуваному костюмі, схудлий і змарнілий, він уже не був схожий на того випещеного й зарозумілого пасажира, якого затримали у Бориспільському аеропорту.

Окинувши поглядом слідчу кімнату, загратовану й порожню, якщо не брати до уваги стіл та дві табуретки, пригвинчені до підлоги, він кисло скривився і пробурмотів:

— План до двору або ходіння Христа в народ!

Вовченко жестом запросив сісти.

— Ну, що, Жуков, — сказав після короткого мовчання, — будемо сьогодні розмовляти чи ні?

Усі спроби підполковника «розворушити» старого валютника поки що не дали бажаних наслідків. Тиждень, протягом якого відділ міг займатися ним, минув. Вовчеикові дуже не хотілося ставити на цьому крапку. Багаторічний досвід підказував, що валютник знав багато цікавого й важливого. Та як добитися, щоби розповів?

Відтоді, коли підполковник уперше зустрівся з Жуковим, його не залишало почуття неспокою, мовби щось пригадувалося в зв'язку з цим прізвищем, але що саме — збагнути не міг. Його асоціації були якісь невиразні, аморфні, не оформлені у певну думку. І кленучи, як він вважав, свій передчасний склероз, підполковник ночами крутився в ліжку, не маючи сил прогнати з думок цього Жукова.

Іноді йому здавалося, що він раніше вже зустрічався з цим чоловіком, але на ранок переконувався, що його піддурили нічні марення. І все-таки…

Зрештою пригадав. Був у нього колись підслідний Жуков. Тільки не цей, а інший. Але чому вони так уперто асоціюються в його свідомості? Де він бачив ці широко посаджені чорні, тернові очі? І своєрідна манера дивитися на співрозмовника, злегка схиливши голову, і ще у жестах щось, в інтонаціях голосу знайоме, але невловиме, як тінь…

Підполковник розкопав в архівах справу того Жукова. Засуджений на п'ять років, він відбув лише два і вийшов на волю достроково. Звали того Жукова так само, як і цього, Іваном Петровичем. Певно, по цій лінії і формуються його асоціації: однакові імена, по батькові й прізвища, народилися в одному селі. Відбували покарання в тій самій трудовій колонії. Але чому здається, ніби він десь уже бачив цю людину? Схожі, як родичі? Брати? Ні. Однакові імена. Двоюрідні брати? Теж неможливо. А якщо це двійники? Буває ж таке на світі!..

Загадка мучила Вовченка, хоч, здавалося, не мала відношення до конкретних злочинних зв'язків валютника.

Цього разу він приїхав до в'язниці повний сумнівів, суперечливих здогадів, вже розуміючи, що Жукова так і не пощастить «розворушити». І все ж таки хотів поговорити з ним або бодай ще раз поглянути на нього.

Жуков сидів на табуретці і, сплівши ноги, потягувався, мовби підкреслюючи свою байдужість до наступної розмови.

Проте Вовченко розмови не починав. За звичкою трохи примруживши очі, мовчки спостерігав за валютником.

— Пристойно сидіти ви можете?!

Підкоряючись, Жуков випростався.

— Даремно їздите, — пробурмотів він. — Зола ваше діло.

Вовченко й далі мовчав, не зводячи