Читати книгу - "Нічні сигнали"

Але до Кілау давно вже повернулося його східно-прусське самовладання.

— Справи лежать за алфавітом, пане полковнику, — спокійно пояснив він. — Кого вам знайти?

Полковник безпорадно звернув погляд до капітана.

— Е-е, е-е, — хотів він щось сказати, але затнувся.

Капітан виручив його, наказавши Кілау:

— Будь ласка, розкладіть виписки з книги стягнень на весь льотний персонал. По можливості, кожну ескадрилью окремо.

— Слухаюсь, пане капітан! — відповів Кілау.

Але наказ виконав лише після того, як полковник зробив схвальний жест. Хоча, здавалося, в даний момент капітан могутніший, але ж з Обстом йому доведеться працювати і надалі. Ні, ні в якому разі не можна було безцеремонно поводитись з ним.

Тим часом льотний персонал зібрався в їдальні на щоденну нараду для обговорення чергового бойового завдання. Наступної ночі вони мали зробити ешелонований наліт на місто, яке німецькі війська здали кілька днів тому. Нічого незвичайного в цьому завданні не було, і не воно послужило причиною тривоги в залі. Якимсь чином тут стало відомо про розслідування, яким займалася команда польової жандармерії. Дехто з присутніх подумав, чи це не стосується його особисто. Два тижні тому один літак нібито збився з курсу і приземлився на іншому аеродромі, бо… там у госпіталі працює наречена командира літака. Інший екіпаж начебто з вини якихось тилових інстанцій потрапив до своєї ескадрильї лише через вісім днів після закінчення відпустки. Один спостерігач написав додому занадто відвертого листа і тепер побоювався, що його розпечатали й передали «куди слід». Власне, ніхто не міг похвалитися чистою совістю.

Товстий майор, який звичайно проводив обговорення бойового завдання, полегшено зітхнув, коли нарада скінчилась. Як і завжди, він хотів доповісти командиру ескадри про готовність екіпажів до виконання завдання, але його не пропустили.

— Зараз тут нікому не можна заважати, пане майор! — недвозначно заявив унтер-штурмфюрер, ставши біля дверей.

— Дозвольте, дозвольте! — майор намагався відсторонити його.

Проте унтер-штурмфюрер уже витяг пістолет і лише буркнув:

— Польова жандармерія!

Майор відсахну вся. Висока чорна постать раптом виросла біля нього, тримаючи руку на кобурі пістолета.

— Панове, що значить таке поводження! — пирхав розлючений майор.

Йому відповіли холодно й сухо:

— Я доповім про вас. Будь ласка, назвіть ваше прізвище й причину візиту!

Товстун негайно мусив скоритись, і унтер-штурмфюрер зник за дверима.

Невдовзі майорові дозволили зайти. Він випалив своє звичне донесення про готовність екіпажів до вильоту.

— Накажіть їм розійтися в свої приміщення й чекати. Виліт відкладається на деякий час. Але, будь ласка, без хвилювання! — наказав полковник.

Цивільний ледве помітно кивнув головою.

Тільки-но майор вийшов, як ті четверо знову схилились над паперами. Вони старанно вивчали одну по одній особові справи, особливо уважно приглядаючись до радистів. Тим часом Карл Крумбайн уже здогадався, що офіцери шукають ненадійних осіб, когось такого, що відбув покарання або виключався з «Гітлеріогенд» чи з СА. Але вони ше досі нічого не знайшли. Коли черга дійшла до паперів унтер-офіпера радиста Вернера Мільднера, Крумбайн був ні живий ні мертвий. Та, хвалити бога, вони виявилися в повному порядку й без особливої уваги були покладені до інших.

Наказ почекати з вильотом сам собою не міг схвилювати екіпажі. Це часто траплялося й раніше з різних причин. Здебільшого — в зв’язку з погодою. Туман над об’єктом атаки, а іноді брак повідомлень повітряної розвідки або зміна бойової обстановки спричиняли до перенесення. а то й до скасування вильоту.

Тільки Аксель здогадувався про взаємозв’язок між діями контррозвідки та відстрочкою вильоту. Дізнавшись про появу польової жандармерії, він у перші хвилини думав, що вже пропав, і, наче загнаний звір, напружено прислухався до кожної звістки, яка проникала з командного пункту. На жаль, звідти просочувалося дуже мало. Кожну хвилину він чекав, шо ось-ось його викличуть. і ніяк не міг вирішити, з’являтися на такий виклик чи ні. Проте зовні він лишався спокійний і поступово приходив до висновку, що напевно, тут йшлося не про нього. Мабуть, щось інше привело сюди польову жандармерію. Якщо їх ще допускають до польоту, розмірковував він, то, значить, ніякої безпосередньої небезпеки немає. Тому хвилювання Акссля досягло найвищої точки під час обговорення бойового завдання, хоча по ньому нічого цього й помітити не можна було. Та тим більше він насторожився після відстрочки вильоту.

Він сидів з товаришами по екіпажу на траві, недалеко від машин, проте на такій відстані, щоб їх не підслухали. Попихкуючи сигаретами, вони обговорювали рисковані плани на той випадок, якщо їх все ж таки раптом викличуть. Найлегше здавалося, просто сісти в літак І, ніби вирулюючи лише на стартову доріжку, дати повний газ і полетіти геть. Правда, небо зараз було зоряне й місячне, і вони являли б собою досить вигідну ціль для винищувачів, навіть коли б погасили всі вогні. І все ж вони вирішили в разі небезпеки вдатися до такої авантюри. Було одностайно вирішено не з’являтися на виклик з командного пункту.

Проте минали години, і нічого не сталося. Нарешті, уже десь опівночі, була подана команда вилітати. Ще мить — і мертву тишу, що панувала над величезним аеродромом, розірвав гуркіт моторів. Через кілька хвилин мотори завили. Механіки з наземного персоналу ще раз перевіряли мотори, перш ніж передати літаки пілотам. Наче якісь казкові потвори доісторичних часів, виповзали машини на свої місця перед стартом. Вони рухалися незграбно, здавалися майже безпорадними — важко було навіть припустити, що в повітрі вони ширяють легко й елегантно.

Біля стартової доріжки стояла командна башта, з якої по радіо одну за одною по черзі викликали машини. Кожні три хвилини одна з цих нічних потвор посувалася до лінії старту, вмикала всі сигнальні вогні та прожектор і чекала дозволу на зліт.

Десь о пів на другу викликали нарешті на старт і «Берту-Марію». До останньої хвилини Аксель, Клаус, Густав і Вернер чекали на якусь несподіванку, і, лише коли під ними ніби потонула