Читати книгу - "Таємниця Золотого Будди"

— А за що він вас бив? Чому?

— Я не любила його, — мовила Альбіна. — Мені здавалось, я ненавиджу його. — А тепер я хотіла б померти з ним разом.

Вона закрила очі, наче була сама в кімнаті. В цю мить вона і справді здавалась неживою. Красл навшпиньки одійшов до дверей.

— Гроші на пам'ятник, — сказав, — я передам вчителеві. Ввечері я їду звідси. На все добре…

Дівчина не відповіла. Він тихо вийшов, відчуваючи за собою якусь провину. Справа ясна, захищаючись, вона застрелила цього деспота. І все-таки він був її батьком! Далі міркувати з цього приводу Красл не наважувався.

Школа була розташована неподалік від заїзду і складалася з одного класу. На руках у вчителя, молодого і малодосвідченого, було сімдесят п'ять учнів.

— Гроші на пам'ятник? Це нам знадобиться. Адже Павлата усім тут заборгувався.

— За що? — Красл як зупинився, так і стояв на ґанку. З класу було чути гомін і мелодію пісні «Чом я слов'янин, питаєш?»

— Він збирав гроші на новий клас. Ми тут вирішили побудувати новий клас на свій кошт, бо ніхто нам не хоче допомогти. Збирали буквально по крейцеру. Павлата вів облік і сам частенько проповідував і переконував навіть у найбідніших гірських селах, щоб жертвували на школу. Зібрали чимало грошей, а тепер, після його смерті, виявилося, що він усе розтринькав. Хоч би якийсь гульден лишився з усіх грошей.

— А спадщина? Він же залишив майно…

— Воно-то так, але в нас немає жодних свідчень. Він усе сам записував. Казав, не треба, щоб знали про ці гроші, особливо зараз, коли робітники почали страйк за підвищення заробітку. Сказали б, мовляв, куди їм надбавляти, вони ще на новий клас збирають. Він мав рацію. От ми й збирали потай. А він нас потай обікрав.

— Це тому про нього ніхто й говорити не хоче?

— Звичайно, і ще через його зраду. Того дня він заховався вдома, наче від татарської навали. Ніхто зараз не розуміє, як ми могли так довго вірити цій людині. Не міг же він змінитися за один день. Просто задурив нам голови постійними розмовами про патріотизм.

— А ви хіба не патріот?

— Авжеж, патріот. Але в нас люди вмирають голодною смертю. Рятувати їх зараз найважливіша справа. Діти в мене на уроках зомлівають від голоду, рахіт і сухоти вбивають їх.

— Так, це жахливо, я знаю, — Красл згадав свої домашні шніцелі. — Але ці гроші передати до вашого фонду я не можу. Мені доручили поставити за них пам'ятник. Звичайно, я можу повернутися з ними до Праги і там розповісти про все докторові X. Може, він перегляне своє рішення.

— Ми вже тут не віримо пану докторові. Можете це йому передати. Павлата був його людиною. А як поводив себе? Свою газету доктор називає «Робітник». А що про нас у ній написано? Ситий голодного не розуміє — за цією приказкою ми й живемо зараз…

Спів у класі ставав схожим на рев. Школярі перекрикували один одного:

— Тихше! — вчитель вдарив лінійкою по кафедрі. Викликав когось до дошки. А Красл у задумі попрямував до заїзду.

Зараз, у післяобідній час, тут був сам тільки господар. Він сидів біля вікна і читав книгу. Зацікавлено поглянув на Красла.

— Увечері я від'їжджаю, — сказав вчитель. — Розрахуємось по обіді…

— На цвинтарі були вже?

— Був.

— Зустріли знайомих?

— Знайомого… — Красл різко повернувся до нього. — Чуєте, господарю, як це так, що ви мене не пам'ятаєте? Адже мій батько був скрипалем. Жодної танцульки не пропускав, я сам носив йому футляр із скрипкою. Не пам'ятаєте Красла, скрипаля, що приїхав сюди з Градеца?

— Я тут якихось чотири роки живу. І заїзд купив недавно.

— Що це все село сюди недавно перебралося?

— Не все, а ті, що хотіли збагатіти.

— Тому, мабуть, всі такі злі одне на одного. То вони стріляють, то підозрюють один одного, то погрожують. За мого дитинства тут такого не було.

— Тоді тут теж жили самі сіромахи.

— То, може, хтось тепер збагатів. Село, я бачу, ще біднішим стало, ніж тоді.

— Зате Риссіг замок собі побудував.

— А ви флігельок під ресторан, — не стримався Красл.

— Кожен живе, як уміє. Якби Павлата був живий, незабаром мав би не менше Риссіга, мабуть.

— Справді? Як це?

— Що, і вас зацікавило? — хазяїн усміхнувся і перегорнув сторінку в книзі. — Гроші віддасте моїй жінці. Я буду зайнятий на весіллі.

Тільки тепер учитель помітив, що один стіл у кутку був святково накритий. Він сердився на хазяїна. Думає, ніби має право бути нахабним лише тому, що кулаки в нього більші, ніж у інших? Так він свого багатства не дочекається. Красл хотів йому ще щось сказати, але передумав. Треба збиратися в дорогу. Гаяти часу не можна, якщо хоче встигнути на поштову карету. І він поспішив до своєї кімнати.