Читати книгу - ""Людина без нервів""

Наступної миті я вже був на середині кімнати. Цап рушив до мене. Я вискочив з ногами на підвіконня. Цап підійшов упритул до підвіконня і, мотаючи головою, дивлячись на мене своїм страшним оком, хрипко замекав. І тут я остаточно забув про свою самостійність. Я відсунувся майже до самого карниза, звісив ноги назовні, підняв обличчя до неба і заголосив на весь двір, де вже зібралося дуже багато народу.

Однак я не довго плакав. Незабаром ще більший жах охопив мене так, що я й голос утратив.

У двір увійшли татко з мамою. Вони йшли не під руку, як звичайно, а десь за метр одне від одного. Обличчя в татка було червоне й дуже сердите. Вже згодом я дізнався, що мама зіпсувала таткові всю приємність од поїздки, бо весь час непокоїлася за мене і торочила, що в неї якесь важке передчуття. Вони поїхали від полковника Харитонова, навіть не пообідавши, і цілу дорогу сперечалися.

Татко був такий сердитий, що навіть не помітив юрби, яка витріщилася на моє вікно.

Побачивши мене, він зупинився і майже закричав до мами:

— На! Дивись! Цілісінький твій скарб, здоровісінький!: Та й що взагалі з ним могло трапитися?

Не слухаючи татка, мама закричала мені, щоб я ліз назад у кімнату, що я можу впасти. Але я її не послухався.

— Дядьку Терентію! Дядьку Терентію! — гукнули в цю мить у юрбі. — Ось якраз товариш підполковник. Повернувся!

У двір увійшов низенький, неохайно одягнутий дядько, з напівсивою щетиною на обличчі, а з ним кругловидий рожевощокий міліціонер. Тут татко уперше звернув увагу на юрбу і якось притих. Міліціонер підійшов до нього і віддав, честь:

— Товаришу підполковнику, дозвольте звернутися!

— Будь ласка! Слухаю!

Міліціонер ніяково посміхнувся:

— Не знаєш, як і почати… Коротше, ось від громадянина надійшла заява, що у вас у квартирі… Його… ну, свійська тварина.

— Що за нісенітниця? Яка тварина?

— Цап, — пояснив міліціонер, навіщось притишивши голос.

— Що-о?

— Цап, товаришу підполковнику.

Татко швидко підвів голову до мене. Очі його виблискували.

— Олексію! У чім річ? Що там таке у тебе?

— Ме-е-е! — заволав цап за моєю спиною.

Що було далі — розповідати не варто, про це кожен здогадається. Скажу тільки одне: я багато зазнав того дня, але найтяжчий удар, удар у саме серце, спіткав мене наступного ранку.

Татко був на службі, мама пішла до магазину. Мені заборонили виходити. Я лежав на підвіконні і дивився у двір. Піді мною на лавочці сиділа Аглая та інші театральні діячі. Учорашня вистава пройшла у них успішно, незважаючи на те, що-довелося задовольнитися фанерним цапом. За живого цапа їм, звичайно, також перепало, але вони вже забули про це й обдумували нову постановку.

— Валянці для партизанів дістанемо, кожушки знайдуться, — говорив Семенко Тараканов. — А от портупею, кобуру та польову сумку — це треба пошукати.

— Олексійко дістане, — сказала Аглая. — У нього батько військовий.

— Котрий? З двадцять другої? — втрутився Дудкін. — Ні! Не дістане. Тепер йому батько нічого не дасть.

— Це Олексійко? У! Я йому скажу, що він самостійний, — і він, не спитавшись, візьме. Я ним як хочу, так і кручу.

Великі, чисто помиті вікна шкільної читальні було відчинено. Повівав м'який вітерець, що пахнув сирою землею, і квіти в горщиках на підвіконнях, що цілу зиму простояли нерухомо, тепер ворушили листочками.

За одним із столиків, під широким сонячним променем, сиділи троє учкомівців, за другим — винуватець Дмитрик Рожков і потерпіла Нюся Бєлєнька.

Обоє маленькі, худорляві, коротконосі, вони сиділи на різних кінцях стола і з кам'яними. обличчями очікували початку засідання. На лобі у Нюсі красувалася велика фіолетова гуля.

Учкомівців розморила весна. Мружився від світла здоровенний Паніко Грицина, щулилася од вітерця, що лоскотав за вухами, чорна, сухенька. Зоя Кольцова, тихенько насвистував якийсь вальс голова учкому Женя Глуханський. Очі його за круглими окулярами були приплющені, а довгий горбкуватий ніс у такт вальсу описував у повітрі кола й вісімки.

Хряснули двері. Вбігла Оля.

Дивовижна зміна сталася з головою учкому. Свист припинився. Женя сидів тепер випроставшись, міцно стуливши губи…

Сівши за стіл, Оля пообсмикувала рукави білої футболки, поправила світле кучеряве волосся й широко усміхнулася:

— Ой, товариші, як на вулиці гарно! Ой… я просто не знаю, як гарно!

Вона швидко глянула на голову. А той сидів прямий, як жердина, розглядаючи табличку: «Виходячи, гаси світло!»

— Дуже шкода, що погода гарна, — сказав він. — Була б трохи гірша, нам не довелося б чекати, поки Смирнова нагуляється.

Оля завмерла з руками на потилиці:

— Як не соромно! Ти сам послав меле додому по протоколи!

Голова довго, старанно позіхав, потім відповів:

— Звідки я знав, що ти милуватимешся погодою, поки інші чекають.

— Це свинство! — Оля підскочила. Кругле обличчя її почервоніло, сині очі розширилися. — Це свинство! Я цілу дорогу бігом! Я…

— Годі вам! Ви! — сказав басом Грицина.

— Нічого не годі! Мені обридли ці ідіотські причіпки! І це дуже підло — переносити свою особисту неприязнь на ділові стосунки!

Оля сіла й стала гризти кінчик носовичка.

— Істерика — найкращий спосіб самозахисту, — вирік голова.

Якусь