Читати книгу - "Чорне озеро кохання"

заваленому газетами столі в кімнаті, до якої Шевель його запросив. Кімната була прохідною, і через наступні двері було видно крихітну спальню з незграбним ліжком на двох. Дружина Шевеля померла від раку трохи більше року тому, і сумний відбиток самотнього життя колишнього «важняка» відчувався у кожній пилинці неприбраної квартири.

Чоловіки випили по п’ятдесят грамів коньяку — замість обіцяного чаю — і почали розмову. Шевель, не чекаючи «доповіді» Зеленського, сам розповів, неначе був присутній при всьому, які розшукові заходи були вжиті міліцією, яких свідків опитали, і навіть що приблизно ті самовидці говорили. Зеленський тільки зітхав, укотре переконавшись, що досвід нічим не заміниш.

— Щось у цій історії вислизає з рук, — міркував Сергій. — Якби я «вхопив» якийсь «фактор ікс», то, гадаю, все б стало на свої місця.

— Маєш рацію, — погодився Шевель. — І цей «фактор ікс», як ти кажеш, — сам Володя Чайченко. Що ти про нього знаєш? Уподобання, звички, шкідливі звички, характер, які в нього друзі й недруги, що за стосунки вдома? Все вивчив?

Сергій розповідав Миколі Миколайовичу все, що знав про Володю. Розповідав так, неначе міркував уголос. Як видавалося слідчому, Чайченко був амбітним, емоційним хлопцем, хоча зовні не показував, які пристрасті ним керували. З друзями стосунки мав нерівні — що з хлопцями, що з дівчатами. У будь-який момент у нього могло відбутися охолодження з людиною, яку він називав другом. Саме заплутані стосунки й постійні непорозуміння з учителями й школярами змусили батьків Володі перевести його до цієї школи з іншої.

— Так, складний хлопець… — замислився Шевель. — Ти віриш, що він був убитий чи наклав на себе руки?

— Внутрішній голос, який ви називаєте інтуїцією, — усміхнувся Зеленський, — каже мені, що хлопця не вбивали. Хоча, звичайно, не можна відкидати можливість випадкового вбивства — хуліганами чи з метою пограбування…

— Хулігани й пограбування в тій ситуації ні до чого… — переконано мовив Микола Миколайович. — А самогубство?

— Можливо, так… — замислився Сергій. — Сварка з дівчиною, незадоволені амбіції, стан афекту…

— Спортом він займався? — запитав Шевель.

— Так, я дізнавався, — кивнув Зеленський. — Непогано грав у теніс, добре плавав, гірше у нього було з футболом, але в півзахисті був…

— Добре плавав, кажеш? — здивувався старий. — Це вже цікаво… От що я тобі скажу, Сергію: поговори з рибалками на озері… Ловити в тій, сказати б, водоймі, заборонено, та й, щиро кажучи, нема там риби, але все одно сидять і ловлять…

— Та говорили ж уже! — занервував слідчий. — Ніхто нічого!

— А, може, ви не про те питали? — примружився Микола Миколайович.

— А про що слід питати? — почав здогадуватися Сергій.

— Сам знаєш! — буркнув Шевель і впевнено налив ще по п’ятдесят грамів.

* * *

У надвечірній час Зеленський знову знайомою дорогою прийшов на Чорне озеро. Тиша і безлюддя здалися йому цього разу не затишними, а гнітючими. Сергій Петрович уважно розглядав береги озера й нарешті побачив те, чи то б пак — того, кого й хотів бачити: літнього рибалку, який у звичній позі нерухомо сидів метрів за п’ятдесят від піщаної кучугури. Слідчий, не кваплячись, рушив до нього, хвилюючись, аби чоловік не змотав снасті й не пішов геть раніше. Але рибалка наче й не збирався йти, не зважаючи на призахідне сонце.

— Доброго вечора! — привітався Зеленський.

Рибалка мовчки глянув на молодого чоловіка.

— На що ловите? — поцікавився Сергій.

— А ти що, рибалити прийшов? — старий скептично обвів поглядом його костюм.

— Авжеж, тільки не сьогодні, звичайно, — миролюбно відповів міліціонер.

— Та… — махнув рукою чоловік. — Є все: і черв червоний, і опариш, і мастирка… А що маю? Самі карасі, та такі, що й кіт їсти не схоче… Перевелася риба!

— Мене Сергієм звати, — представився Зеленський.

— Ну, а мене — Михайлом, — дивлячись удаль, сказав чоловік.

— А по батькові? — слідчий намагався бути шанобливим.

— Та… дід Михайло, і все, — прискіпливо глянув на Сергія старий.

— Ви щодня тут рибалите?

— Майже… — знехотя відповів Михайло. — А що, краще вдома сидіти й жінку слухати чи телевізор із тими політиками дивитися? Хай їм грець… Краще вже тут: на воду поглянеш, якусь там рибинку впіймаєш… Цибульку візьмеш із собою, житнього хліба, сальця; можна і сто грамів. На риболовлі — то не гріх.

— А двадцять першого ви теж тут були, на цьому місці? — поцікавився Сергій.

— А ти що, слідчий, чи як? — гостро глянув на Зеленського Михайло.

— Так, слідчий, — вирішив зізнатися той. — Ви ж знаєте історію про зниклого підлітка.

— Хто ж про те не знає! — знизав плечима рибалка.

— З оцього місця добре видно пляжик під кучугурою, на якому й були підлітки… — обережно вів Зеленський. — Ви нічого підозрілого, незвичайного не бачили?

— Та… Молодь як молодь, — згадував Михайло, — дуріли, реготали, загоряли, купалися… Один, правда, хлопець… Звідси обличчя я не бачив, хоч і далекозорий на старості став… Так той хлопець справді утнув…

І Михайло почав розповідати Сергієві про той вечір на озері. Слухаючи рибалку, Зеленський водночас думав, як деякі очевидні речі чомусь вчасно не спадають на думку. Стереотипи поглядів, мислення заступають звичайну житейську логіку…

Після розмови Сергій Петрович довго дякував Михайлові. Відтепер принаймні було зрозуміло, яким чином діяти, куди йти, де шукати ключ, що мав би відімкнути двері з табличкою «Зникнення В. Чайченка».

Глава 6
Фільм «Знайти тінейджера»

Містом поповзли чутки, що міліція вийшла на слід убивці школяра Володі Чайченка. Підозри бабусь і тітоньок, яким, як відомо, були доступні всі секрети