Читати книгу - "Нащадки скіфів"

— По-перше, неввічливо, друже мій, а по-друге, — взагалі дурниці. Науці потрібно все. Цінна кожна крихітка знання. Саме наша, між іншим, наука археологія майже цілком складається з отаких крихіток. Треба тільки вміти їх помічати, вивчати, систематизувати. От у ставленні до таких дрібничок і виявляються властивості і якості справжнього археолога. Еге, але ж ніяк не в галасливому захопленні, не в запальних вигуках з приводу якої-небудь матеріальної знахідки, бодай і дуже коштовної!

Артем слухав цю імпровізовану лекцію і акуратно збирав порох у конверти. Але що б там не казав Дмитро Борисович про ці самі крихітки знання, все одно куди цікавіше було б відшукати який-небудь меч або хоч би бронзовий глек, не кажучи вже про якусь там золоту тіару скіфського вождя… ех, і здорово було б!..

Раптом Артем спинився. Він дивився в одну точку. Що це таке? Виступ у стіні?.. Але він не такий, як усі інші… Наче засипаний землею кам’яний куб… Що ж воно таке? Артем хутко озирнувся.

Дмитро Борисович зосереджено насипав у паперовий конверт порох посередині печери і не дивився сюди. Тільки два кроки — і Артем уже відкидав землю з прямокутного виступу. Тверда, нерівна поверхня… ні, це не камінь, не виступ… Артем відчув, як шалено закалатало його серце. Швидше, швидше!

— І знову я примушений відзначити, що у вас не все гаразд з дисципліною, юначе, — почув він немов звідкись здаля голос археолога. — Хіба я там казав вам брати зразки? Ой, який ви неуважний, друже мій, який недисциплінований!..

Артем озирнувся. Дмитро Борисович тримав у руці повний конверт пороху і докірливо дивився на юнака.

— А чого це у вас такий збентежений вигляд? — вів далі археолог. — Мов стрибнути кудись збираєтесь… чи ноги вас не держать?

Артем передихнув і трохи опанував себе. Проте голос його явно зривався, коли він заговорив:

— Тут, Дмитре Борисовичу, ще одна… одна крихітка знання знайшлася. Тільки боюся, що вона… надто велика… і може не влізти в конверт…

Дмитро Борисович і гадки не мав, чого вартий був Артемові цей невимушений, нібито байдужий тон.

— Яка там крихітка? Який конверт, юначе? Що ви верзете?

— Та ви весь час казали про крихітку знання, а тут іще одна виявилася. Чималенька, до речі. От якийсь ящик, чи що.

Дмитро Борисович ураз підскочив до Артема:

— Що? Де? Який ящик?

— Дивіться!

Артем показував рукою на річ, з якої він щойно зчищав землю. То була невеличка квадратна скринька грубої роботи, вкрита різьбленими візерунками. Вона стояла біля стіни, напівсхована в заглибині. Темна, зеленувата бронза ледь виблискувала з-під пороху під яскравим білим світлом карбідок. Артем переможно дивився на Дмитра Борисовича: що то він тепер скаже?..

Але археолог забув про Артема, про свої конверти, про все чисто на світі. Він бачив тільки скриньку. Він сів коло неї, обережно торкнувся кришки, ніби боявся обпектися. Його пальці тремтіли, губи шепотіли щось нечутне. Він був, очевидно, збуджений, схвильований до краю. І Артем відчув, що тепер не час глузувати. Це було б святотатством.

— Дмитре Борисовичу, це вже справжня знахідка? Коштовна? — тихо спитав він, почуваючи, як і його охоплює хвилювання.

Про це можна було й не питати. Досить було подивитися на археолога. Він намагався стримуватись, але це виходило в нього погано. Видно було, чого варті йому ті намагання. Так, Дмитро Борисович робив усе, що слід було, до чого він звик протягом багатьох років своєї дослідницької роботи. Проте це були якісь механічні, навіть автоматичні рухи. От він знову вийняв фотоапарат, старанно кілька разів сфотографував таємничу скриньку з різних боків. Але вже з того, що він двічі ледве не впустив електроспалах, спіткнувся на рівному місці, — і не сказав жодного слова з приводу своєї незвичної незграбності, — навіть із цього можна було зробити висновок про його велику, неймовірну збудженість і напруження. Артем, що не зводив очей з археолога, мовив з готовністю:

— Може, допомогти вам?

Дмитро Борисович не чув нічого. Тепер він підняв скриньку, тримаючи її на витягнутих руках, мов налиту по вінця посудину. Подержав кілька секунд у повітрі, зітхнув і обережно поставив на землю. Тоді підійшов до скриньки з другого боку. Волосся його розпатлалося, капелюх ледве тримався на голові, окуляри криво сиділи на носі. Але він нічого не помічав, нічого не чув, ні на що не звертав уваги, крім скриньки…

Артем розчув, як Дмитро Борисович уривчасто вимовляв якісь дивні слова, наче відповідаючи самому собі на німі запитання:

— Так… Скіфська доба… Бронза… Дуже дивно, що немає заліза!.. Сховано тут від очей… Пам’ятка… Надзвичайно! Справжня схованка!..

— Отож, це скіфська?.. — знову боязко запитав Артем.

Археолог не чув його. Він ще раз обійшов навколо скриньки. Він смішно нахиляв голову, наче курка, що збирається клюнути знайдене зернятко: він придивлявся до скриньки то одним, то другим оком, примружував їх. І нараз немов тільки тепер помітив Артема, наче досі юнака тут не було.

— Артеме, голубе, це надзвичайно! — скрикнув він, хапаючи юнака за рукав. — Ну, звідки ви взялись? Як ви догадалися, що вона саме тут, що її сховано в цьому кутку?

Артем ніяково знизав плечима: що міг він відповісти? Просто так вийшло, і все…

Проте Дмитро Борисович і не чекав відповіді. Він палко говорив далі:

— Друже мій, Артеме, у вас щаслива рука! Це ж, безумовно, пам’ятка скіфської доби. І тепер абсолютно ясно: цю скриньку колись поставили сюди… Хто? Не знаю, боюся робити припущення… Сховали тут. А потім наглухо замурували вхід до заглибини. Ось у чому полягає секрет глухої стіни! Розумієте? Та це ж ясно, як… як те, що ми з вами стоїмо тут!

Тепер Артем дивився на скриньку вже не просто з цікавістю. Зовсім інші думки виникали в запальній голові юнака.