Читати книгу - "Скляне прокляття"

лисиною на потилиці і стомленим обличчям. У нього в руці зблискували золотою оправою великі окуляри. Етнограф був одягнений у доволі скромний костюм брунатного кольору зі шкіряними латками на ліктях і непоказні черевики, завдяки чому являв собою повну протилежність усім цим ошатно вбраним панам у залі. Проте коли Беллхайм почав говорити, всі одразу забули про це, слухаючи його глибокий і приємний голос.

Шарлотта відхилилася на спинку крісла, склала руки па колінах і почала уважно слухати розповідь ученого про його подорожі до незвіданих куточків Чорного континенту. Спливав час, але дівчина не помічала його, захоплена дивовижною оповіддю.

6

За дві години захопливу доповідь було завершено. Етнограф подякував шановному зібранню за увагу, поставив свої автографи на книги та буклети і зник за кулісами разом із організаторами щойно відкритої виставки, яка була присвячена Африці. Говорив Беллхайм, в основному, про маловідомі народи та їхні дивовижні культури. Про колоніальну політику він навіть не згадував, а відтак побоювання Гумбольдта виявилися марними. Публіка почала розходитися. Імператор з імператрицею вже покинули аудиторію, тому більшість присутніх у залі втратили цікавість до того, що там відбувалося. Шарлотта і Гумбольдт дочекалися, поки натовп трохи поменшає, після чого підвелися зі своїх місць і рушили туди, де за кулісами зник доповідач.

Проте шлях їм заступив охоронець.

— Чого бажаєте, панове?

Гумбольдт височів над цим молодиком майже на цілу голову, тому змушений був нахилитися, щоб відповісти.

— Я б хотів побесідувати з професором Беллхаймом, — промовив він. — А також привітати його й висловити своє захоплення настільки успішною та змістовною доповіддю.

Служник похитав головою.

— Мені дуже шкода, проте я маю наказ нікого не пропускати за куліси.

— Для герра Гумбольдта можна зробити виняток, — раптом почувся голос, що долинав із дверей ліворуч. До них вийшла білолиця дама в рожевій сукні та білих туфлях на підборах і простягнула вченому руку. — Мене звати Гертруда Беллхайм.

— Виходить, це вам ми завдячуємо своїм запрошенням?

— Саме так, пане. Сподіваюся, доповідь вас не розчарувала.

— Було надзвичайно цікаво, — Гумбольдт уклонився й поцілував руку дами. — Це моя племінниця Шарлотта.

— Дуже мило! Вас також цікавить Африка, моя люба?

— І не лише Африка, — відповіла Шарлотта. — В першу чергу, мене цікавлять природничі науки — фізика, хімія, біологія, географія. У світі ж так багато всього цікавого та незвіданого!

— Я бачу, герр Гумбольдт, що ви виховали собі чудову помічницю, — пані Беллхайм подарувала Шарлотті найсердечнішу усмішку. — Я проведу вас до мого чоловіка. Уявляю, як він буде здивований, побачивши вас, адже минуло стільки років…

— Ви маєте рацію, — підтвердив Гумбольдт. — Колись ми і справді були найближчими друзями.

— Тоді прошу вас іти за мною, будь ласка, — дружина етнографа обернулася і швидкими кроками рушила в глибину службових приміщень.

Поки вони йшли довгим коридором, потім спускалися сходами до підвального поверху будівлі, пані Беллхайм жваво бесідувала з Шарлоттою. Виявилося, що їхні погляди на життя багато в чому збігаються. Наприклад, дружина вченого вважала ганебним той факт, що багато жінок усе ще змушені сидіти вдома й не можуть отримувати фундаментальної освіти. Шарлотта, миттєво пожвавішавши, щойно пані зачепила цю тему, палко погоджувалася з нею. Нещодавно в Німеччині було відхилено законопроект, який дозволяв жінкам навчатися в університетах. І це при тому, що у Швейцарії дівчат було допущено до вищих навчальних закладів від 1840 року, у Великобританії — від 1849, і майже в усіх інших країнах Європи — від 1870 року. І лиш у Пруссії й Австро-Угорщині ситуація залишалася без змін.

— Це просто скандально! — вигукнула пані Беллхайм, коли вони, нарешті, досягли нижньої сходової площадки.

Із цими словами вона зупинилася біля дверей однієї з кімнат.

— Ну, ось ми й на місці. Даруйте, якщо я набридла вам своєю балаканиною. Останнім часом я трохи нервую, а тому намагаюся заспокоїти себе розмовами.

— Зовсім ні, — палко заперечила Шарлотта. — Мені було надзвичайно цікаво дізнатися вашу думку. Сподіваюся, що ми колись іще повернемося до цієї бесіди.

— Із великим задоволенням, люба. Проте, час уже надати й чоловікам обмінятися хоча б кількома словами.

Вона постукала у двері.

— Прошу, заходьте! — почулося з глибини приміщення.

Дружина етнографа відчинила двері й пропустила гостей уперед. Рихард Беллхайм саме складав численні карти й документи, якими він користувався під час доповіді, в чималеньку валізу. В кімнаті панував страшенний гармидер.

— Рихарде, це Карл Фрідріх фон Гумбольдт і його племінниця Шарлотта. Вони сьогодні прибули до університету, щоб послухати твою доповідь.

Етнограф неуважно кивнув.

— Гумбольдт? Знайоме ім’я. Ви, часом, не родич Александра фон Гумбольдта?

Дослідник здивовано насупився, та все ж опанував себе й відповів:

— Александр фон Гумбольдт був моїм батьком.

— Тоді вам надзвичайно пощастило. Це не лише велика честь, але й велика відповідальність! А чим, власне ви займаєтесь?

— Я дослідник природи.

— Так-так, розумію…

Шарлотта розгублено переводила погляд із дядька на етнографа. Бесіда набувала якогось зовсім не очікуваного напрямку. І її дядько, схоже, так вважав.

— Рихарде, — нарешті, вимовив він. — Та це ж я, твій друг Карл Фрідріх.

У погляді Беллхайма промайнуло здивування. Він облишив свою валізу, відклав у бік матеріали лекції і підійшов до Гумбольдта.

— Будь ласка, повторіть ваше ім’я…

— Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Та, можливо, прізвище Донхаузер видається тобі більш знайомим?

— Карл Фрідріх Донхаузер? — Беллхайм уважно вдивлявся в обличчя вченого. — Нагадайте, де ми з вами познайомилися?

— Як