Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

і батогів, що вважалося справою звичайною та звичною. Тож Тарас Бульба, який допитувався в синів, чи пригощали їх не лише березовими та свіжим вишняком, а й «плетюганами пороли», і «не только по субботам, а доставалось и в середу и в четверги», — Тарас у своїх припущеннях був не такий уже й далекий від правди…

Візьмімо до уваги також голодне бурсацьке існування, що примушувало «злиденну братію» за жалюгідну винагороду і псалми читати над небіжчиками, й канти співати, а то й полювати на подільському базарі, що незрідка закінчувалося для молодиків суворим покаранням.

Нарешті, згадаймо про чималі труднощі осягнення всього того, що Гоголь називає «схоластическими, грамматическими, риторическими и логическими тонкостями». Схоластики й справді було тут доволі, проте фактом є й інше — високий рівень вимог до учнів протягом усіх дванадцяти років навчання. Так, кожної третини року в класі граматики проводилися іспити, на яких учні мусіли подавати переклади з латинської, грецької, польської мов і зворотно, а учні класів поетики та риторики, крім написання творів, тут-таки, прямо в авдиторії, під наглядом екзаменаторів складали руські, латинські й польські вірші, промови, листи. Студентів старших класів — філософії та богослов’я — в постійній напрузі тримали щосуботні диспути, які були серйозною перевіркою знань і вміння вести дискусію. «З диспуту учню тріщить голова» — в цих словах з пізніше написаної Сковородою пісні «Всякому місту звичай, права» вочевидь уловлюється відлуння його власного студентського досвіду…

Відтак можна зрозуміти причини, з яких у списках студентів різних класів незрідка зустрічається промовиста примітка: «По вакаціях не з’явився».

Сковорода через усе це пройшов і не тільки не «відсіявся» з академії, а невдовзі утвердив за собою репутацію одного з найсильніших. Ось що пише з цього приводу М. Ковалинський: «Григорій швидко перевершив ровесників успіхами й похвалами. Митрополит Київський Самуїл Миславський, людина відмінної гостроти розуму й рідкісних здібностей до наук, будучи тоді його співучнем, відставав у всьому від нього при величезному своєму намаганні» (II, 381).

Ми не знаємо, хто був шкільним учителем Сковороди, цілком припустимо, що це міг бути хтось із вихованців тієї самої Києво-Могилянської академії, який і підказав малоґрунтовому козакові Саві Сковороді думку про доконечність продовження освіти його обдарованого й жадібного до знань сина, і то саме в цьому навчальному закладі.

У рідному селі (властиво, сотенному містечку) Сковороди, Чорнухах, було три школи менше ніж на 150 подвір’їв[56]. Явище, треба сказати, для тодішньої України зовсім не виїмкове.

Д. Багалій у своїй «Історії Слобідської України» зазначає, що у полкових містах і в деяких сотенних містечках Слобожанщини нараховувалося навіть по кілька шкіл. У селі Межиріч, приміром, було аж 7 шкільних хат на церковних подвір’ях[57]. Посилаючись на так званий перепис Хрущова 1732 року, вчений наводить такі дані: в чотирьох Слобідських полках (Харківському, Охтирському, Изюмському та Сумському) функціонувало на той час 124 школи.

Ще розвинутішою була шкільна мережа в Гетьманщині. Показовими є цифри, що їх О. Лазаревський почерпнув із ревізьких полкових книг, знайдених ним в архіві колишньої Малоросійської колеґії. З таблиць, складених дослідником, дізнаємося, що в 40-х роках XVIII століття в одному тільки Лубенському полку, до якого належали, до речі, й Чорнухи, було 172 школи, а на сім полків їх припадало 866, причім, як підкреслює автор публікації, «всі ці школи існуванням своїм зобов’язані самому народові. Урядової ініціативи тут бути не могло…»[58].

Цікаві також свідчення деяких іноземних спостерігачів про рівень освіти на теренах тодішньої України. Так, відомий арабський мандрівник Павло Алеппський (Булос аль-Халебі) писав після подорожі 1652 року, що всі козаки, «за виїмком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і дочок, уміють читати»; при цьому автор підкреслює, що «кількість письменних особливо збільшилася від часу появи Хмеля»[59]. Французький військовий інженер Ґ.-Л. де Боплан, який був у 30-40-х роках XVII століття на службі в польських королів і об’їздив усю Україну, зазначав, що поміж козаками «зустрічаються… люди зі знаннями вищими, аніж яких можна було б очікувати від простих людей»[60].

Закріпачення селян різко загальмувало й відкинуло назад розвиток української школи. Надолужити втрачене було нелегко й після скасування кріпаччини. За підрахунками Д. Багалія, 1884 року, хоча на той час уже відкрито було чимало земських шкіл, у Харківській губернії одна школа випадала на 4270 чоловік, тоді як у другій чверті XVIII століття це число дорівнювало 2524[61]. На початку XX століття історик О. Левицький також відзначає, що «оскільки за старовини парафії в Малоросії були малолюдніші, ніж сьогоднішні, то доводиться висновити, що пропорційне відношення тодішніх шкіл до кількості населення навряд чи не було сприятливішим, ніж таке саме відношення сьогоднішніх земських і навіть церковнопарафіяльних училищ». Причина одна — «змінені… в кінці XVIII ст. громадянські порядки». «Державний перепис 1782 року, прикріпивши всіх і кожного до певного місцепроживання і роду занять, забрав разом і в посполитих право переходу від одного пана до іншого, і в бакалярів можливість перемандровувати з однієї школи до іншої. Але тим самим було нанесено смертельний удар і народній малоросійській школі»[62].

Зауважмо, що занепад шкільної справи збігся зі смертельним ударом і по Запорізькій Січі, ліквідованій з наказу Єкатєріни II 1775 року. Тимчасом у межах Запоріжжя так само існувала розгалужена мережа шкіл — монастирських, церковнопарафіяльних і так званих січових, що й визначало доволі високий як на ті часи ступінь письменності поміж