Читати книгу - "Атомний вогонь над океаном"

Стефсон уважно слухав молодого ученого, хоч такі міркування були йому відомі.

А Браун, знизивши голос до шепоту, провадив далі:

— Адже ваші досліди, над якими ви дозволили працювати і мені, не безнадійні, містер Стефсон. Ми знайдемо такі матеріали, які вже всередині самого реактора перетворюватимуть радіоактивні промені в електрику. Але, — в очах молодого вченого запалав гнів, — на жаль, у Мехіко-Занді не тільки вирішують проблему керування процесом з'єднання ядер. Тут уже починають виготовляти бомби, звичайно, «чисті». «Чисті»! — глузливо розсміявся Браун.

Стефсон підняв руку, наче хотів затулити Брауну рота. Проте він цього не зробив, а цілком спокійно сказав:

— Чистих бомб немає, Браун. Бомба і чистота поняття несумісні. Робляться…

— Робляться спроби, — перервав Стефсона Браун і схопив його за руку, — з'єднати ці два поняття. І ви, професоре, повинні цьому перешкодити. Не можна допускати, щоб у Мехіко-Занді виробляли бомби. Досить і того, що наш плутоній продають тим, хто виробляє бомби. Ваш батько…

— Прошу вас, Браун, ви ж знаєте, які ми підписали договори. Поки я працюю тут…

— У вас немає батька, знаю. Але ж це негуманно. На конференції в Стокгольмі прийнято заклик до всього людства. Видатні вчені всього світу заявили протест проти ядерної зброї. Тепер люди чекають нашого протесту, чекають, щоб ми перейшли до дій, містер Стефсон.

— Ми працюємо в дослідному інституті.

Браун повільно попростував до дверей. Уже взявшись за ручку, він знову обернувся і сказав:

— У нас тут дослідний інститут, який має виготовити «чисту» бомбу. Він уже перетворився на підприємство по виробництву зброї.

Браун відчинив двері і мовчки пропустив професора вперед.

Через дві години після цієї розмови І. Ф. Стефсон вийшов з корпусу. Різке сяйво сонця, що стояло високо над пустелею, сліпило очі. Стефсон надів захисні окуляри. На жаль, від тих сонць, що палали в корпусі 37, захисту не було ніякого. Десь у глибині душі Стефсон відчув задоволення, що корпусу 37 з його небезпечними запасами матеріалів більше немає. Він і сам знав, що так думати безглуздо. Адже ці матеріали потрібні йому самому. А втім, корпус скоро відбудують. Професор швидкою ходою пройшов по цементній дорозі від лабораторії до головного будинку. Піднявшись ліфтом на шостий поверх, Стефсон зупинився біля вікна і глянув униз на велетенський чотирикутник атомного міста: один коло одного стояли білі бетонні куби здебільшого без вікон. Усі будови мали чітку геометричну форму — лабораторії, лабораторії, лабораторії, виробничі корпуси, гаражі, будинки управління. Може, тільки він один, як технічний керівник Мехіко-Занда, знав, що відбувається в кожній з цих бетонних споруд. За деякі речі, що робляться там, він волів би краще відповідати сьогодні, ніж завтра.

Погляд професора ковзнув поверх пласких дахів. Там у далечині простяглася пустеля. Ах, якби можна було стерти оту білу лінію, за якою починається дуже небезпечна територія. Та лінія позначає як чумну зону, місце, де стоїть атомний реактор з корпусами управління й регулювання.

Хріс Браун правду каже, в цю справу слід було б втрутитися. Стефсон знову відчув тягар відповідальності. Якби він міг вирватися з цієї в'язниці, поговорити з ученими Москви, Токіо, Гетінгена, Кембріджа і Дрездена! Але це неможливо. Він завжди повинен боротися й шукати сам, пам'ятаючи про підписаний договір. Ні з ким не можна розмовляти, без дозволу дирекції не можна навіть виходити з атомного міста і Рівертауна. П'ять років після того, як науковець залишить роботу в атомному місті, він не матиме права виїхати із Сполучених Штатів. Усе регламентовано розпорядженнями дирекції, жодного кроку не ступиш самостійно. Стефсон, живе і провадить свої досліди у в'язниці, що перебуває під таким самим надійним контролем, як та зона, оточена невидимим муром. На різних висотах над землею інфра-промені створюють непереборний бар'єр. Один необережний крок, і починають вити сирени, сповіщаючи все місто про тривогу. Автоматичні кіно й фотокамери діють при яскравому, як блискавка, спалаху. Цей охоронний бар'єр потрібен для захисту людей. А другий? Хіба не повинні вчені всього світу співробітничати?

Стефсон провів рукою по густому посрібленому сивиною волоссю. Раптом він помітив, що за кілька кроків від нього стоїть Джек Кальман. От іще пролаза! Чи давно він тут стоїть і винюхує? Стефсон поборов своє невдоволення. Адже Кальман учений, хоч і не належить до видатних спеціалістів. Вони разом працюють. До того ж Кальмана високо цінує Брекдорп.

Стефсон підійшов до колеги і сказав:

— Добре, що ми зустрілися, Кальман. Я щойно перевіряв, як виконуються правила безпеки в лабораторії В-24. А як у ваших відділеннях? Усе гаразд?

— Думаю, гаразд, І. Ф. — В атомному місті так називали технічного керівника з легкої руки його дочки Біт. — Вчора і сьогодні я перевіряв роботу на установці по з'єднанню легких ядер. Її тепер можна трохи уповільнити.

— Чому? — запитав Стефсон, відчувши якусь небезпеку. — Я й сьогодні вважаю неприпустимим звільнення під час ядерних випробувань нових мас проміння, які не піддаються контролю. Радіоактивні частки загрожують життю людини! Подивіться на Брауна! Я щойно був у нього, його вигляд дуже злякав мене. Щоки запали, шкіра якась синювата. Ця людина вже не живе! Лікарі встановили цілковиту зараженість кісток. Ми винні перед ним. А він сам такий легковажний, що знову прийшов у лабораторію В-24. Я оце йду до Брекдорпа, хочу повідомити його, що дав Брауну відпустку і відправив його в санаторій.

Джек Кальман, який стояв біля вікна і зацікавлено дивився на атомне місто, повільно обернувся до Стефсона.

— Знаєте, колего Стефсон, при зараженні променями вмирають. Цього не зміг змінити навіть ваш батько. На превеликий жаль. — Слова звучали глузливо. — Один вмирає раніше, інший пізніше. Тут умирає один, там — тисячі, а ще десь — мільйони.

Стефсона дратував цей спокійний академічний тон.

— Для того, щоб якнайшвидше покінчити з цим надзвичайно небезпечним становищем, — сказав технічний керівник, — треба