Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Батечку, змилуйся! Не забороняй мені цього, прошу!

— З дому відтепер ні ногою! — повторив сталевим голосом, мов зачитав вердикт, розвернувся і поважним кроком повільно пішов до свого кабінету.

— Батечку, любий мій, прошу тебе!!! — вона заридала й кинулась за ним.

— Моя дочка не буде швендяти бозна-де і бозна з ким! — Спинившись на мить, розвернувся й люто глянув — морозом обпік. — Ти про нашу родину подумала? Про те, як може вплинути твоя поведінка на нашу репутацію? Ще й брехати мені посміла! Брехні в цьому домі не місце! На сьогодні я все сказав.

Безпорадно опустила руки. На сьогодні все… Узявши запалену свічку, попленталася сходами нагору, у свою кімнату. Ніч не спала — то ридала в подушку, то думками про коханого заспокоювалась. А вранці, до сніданку, пішла до батькового кабінету. Тихенько постукала.

— Хто там? — голос діловитий, але гніву нібито не відчувалося.

Софія зазирнула до кабінету.

— Батечку, то я. Можна поговорити з тобою?

— Так, але хутко, бо маю купу справ.

Зайшла нишком, сіла на краєчок крісла коло столу. Глянула на батька, котрий уважно продивлявся якісь папери й, умочуючи перо в чорнило, занотовував щось у товстий шкіряний записник. Його обличчя було зосередженим і серйозним.

— Вибач за вчорашнє, батечку. Мені дуже соромно, — мовила тихо, міцно притиснувши до грудей руки. — Сама не знаю, чому сказала неправду. Я мусила тобі розповісти про Степана раніше. Але я боялась…

Він відклав перо й уважно глянув на дочку.

— Отже, його звуть Степаном, — мовив він. — Хто він?

— Він працює у пресі. А ще — мріє написати роман! — відчайдушно пролепетала.

— У пресі… роман… — на мить замислився й відвів погляд у вікно. — Це все дуже похвально. Але я скажу тобі свою думку. І ця думка буде єдино правильною. Я вважаю, що тобі не потрібно з ним більше бачитися, — тепер його погляд був спрямований на дочку. — І справа не в тому, хто він такий, а в тому, що ти — моя дочка. І ти ще замала для того, щоб зустрічатися з будь-ким.

— Батечку, але ж мені вже скоро сімнадцять! — заперечила вона.

— От коли тобі буде сімнадцять — тоді й поговоримо. А до тих пір — забудь його. Так буде краще.

— Краще для кого?! — не зчулась, як перебила батька й розпачливо зіскочила з крісла.

— А ти змінилась, доню, — зауважив той, пильно дивлячись на дочку. — Мабуть, то твій порядний панич так вплинув на тебе. Йди до себе в кімнату, заспокойся, — його тон не терпів заперечень і свідчив про те, що розмову завершено.

І вона пішла. Пішла, бо знала: коли батько щось каже, то сперечатися з ним немає сенсу. Бо він батько! Він сказав! І крапка.

А душу немов хтось розіп’яв. Не бачити коханого?! Як?! Вона мусить його бачити, мусить!!! Як же без нього?.. Вона обіцяла йому, що не відпустить його руку, що би не сталось, не відпустить. Що тепер? Що?!! Повинна відпустити? А він же чекатиме її увечері… О, ні! Ні!!! Як же нестерпно!!!

Він швидко йшов вулицею у хвилюючому передчутті зустрічі з коханою і думав про весну. Про цю весну, котра дарувала йому таке неймовірне, запаморочливе щастя! Чи знав він, що його життя так кардинально зміниться в одну мить? Зміниться завдяки ЇЙ. Він закарбовував у пам’яті все до найменших подробиць: той день, коли вперше почув музику, яку відтворювали її маленькі ніжні пальчики, перший погляд, котрим відкрила вона йому свою душу, першу зустріч під ліхтарем, її очі, сповнені ніжності й кохання, дивний образ, лагідні руки… Він смакував цими спогадами, наповнюючи душу блаженним нектаром по самі вінця. А ще — дякував Богу, котрий дозволив увійти в його життя коханню. Так, він був упевнений, що якби не Бог, то нічого би не змінилось, і жив би він, як і раніше, не знаючи ЇЇ. А як би він міг її пізнати, коли б не заманулось йому раптом прогулятися там, де музикувала ВОНА? Він не може пояснити, чому пішов саме туди — він же там ніколи не ходив! Так. Це просто диво, дароване Богом, котрий і повів його туди — назустріч щастю.

…Ось і їхнє місце — рідна вуличка, ліхтар. Коханої ще немає. Стояв, вдивляючись у кінець вулички, звідки вона завше з’являлась, чекав. Утім, час минав, а коханої все не було. Де ж вона? Чому так довго не йде? Хоч би все було добре з нею… Та що це він? Усе добре! Все добре з нею. Вона прийде. Обов’язково прийде. А він чекатиме на неї тут.

Смеркало. Уже й ліхтар запалили, та Степан усе ще не втрачав надії побачити кохану. Стояв і терпляче чекав, відганяючи тривожні думки. Проте, коли зовсім стемніло, помчав до її будинку. Спинився під деревом, пильно вдивлявся у вікна, але ті були щільно затулені фіранками. У вікні коханої було темно.

Що ж сталось? Чому вона не прийшла? Чому відпустила його руку?..

Постояв, доки не стемніло у вікнах, і почвалав геть. Вона прийде завтра. Вона обов’язково прийде завтра, а він чекатиме на неї. І все знов буде добре. Так!

Знайшов у пив’ярні Якова. Кинувши на стіл капелюха, мовчки сів навпроти друга. Замовив велику гальбу пива і, перехиливши, спорожнив.

— Що, не прийшла? — обережно спитав Яків, співчутливо дивлячись на темного, як ніч, Степана.

— Вона прийде! Прийде завтра! — гримнувши порожньою гальбою, буркнув.

— От про це я тобі й казав, пам’ятаєш? Не для тебе вона. Не бути вам разом.

— Припини мені причитати! Для мене — не для мене… Що ти, в біса, можеш