Читати книгу - "Яким ти повернешся?"

Через енергетичний захисний купол було видно, як по каменю клацали кулі, вибиваючи фонтанчики. ЦП-1 повідомив Олега: “Об’єкти живі, зовні схожі на людей, проте їхні біохвилі мають деяку відмінність, а поведінка відрізняється від поведінки людей. Найважливіша особливість — нелогічна агресивність. Звідси ігнорування будь-яких контактів”.

— Слухай, — крикнув Олег Антові, заглушаючи звук ЦП-1. — Це не люди. Можливо, вони вбили наших?

— Ще рано робити висновки, — відповів Ант. Його обличчя було втомлене — він втратив багато енергії. Немов забувши про існування противників, сказав: — Сплине три-чотири доби — і ти видужаєш. А зараз я тебе віднесу до корабля. Полежиш там, а пошуки я продовжуватиму сам.

— Скажи простіше: не перешкоджай мені, людино.

— Ого, зачепив струнку самолюбства, — вигукнув Ант. — Тільки цього нам бракувало.

Олег своєчасно згадав про локатори та пошукові системи корабля і не став заперечувати. Думав: “Я зможу вести пошуки і звідти. Якщо хлопці живі, вони відгукнуться. Можливо, проясниться і ще дещо”.

Олег стежив за голубою хмаркою, чекав, коли в ній блиснуть сріблясті нитки, це б означало, що сигом перевів оболонку на режим відштовхування. Та ось об прозорий купол вдарили уламки каміння.

— Чому ж ти не переводиш оболонку на відштовхування?

— Якщо в неї влучить куля, вона відштовхне і її.

— То хай відштовхне, — нетерпляче сказав Олег.

— Але тоді куля полетить туди, звідки її випустили, і може вцілити в того, хто стріляв…

— На зворотному шляху куля втратить силу, — нагадав Олег, морщачись од болю.

— Ми нічого про них не знаємо. Спочатку я бачив тіні ясніше. Їх екранує скеля. Тепер бачу їх гірше. Заважає оболонка. Не будемо ж ми експериментувати чи боротися з тінями.

Плече нестерпно пекло. Біль розливався по руці.

— Ти схожий на проповідника, — сказав Олег. — Дивна роль для сигома.

— Доведеться продовжити її, — усміхнувся Ант, не звертаючи уваги на докір. — Перш ніж боротися, треба знати, з ким маєш справу.

— А я не збираюся з ними боротися, — примирливо мовив Олег.

Йому набридла суперечка. Він думав: “Не все так просто, як ти гадаєш, сигоме. Ми дали тобі те, що хотіли мати, і позбавили того, чого не хотіли мати. В тобі ми намагались ускладнити свою особистість і спростити організм там, де це можливо. Боюся, що нам пощастило досягти не так першого, як другого, і спрощення організму викликало спрощення особистості. Звідси — така вірність прописним істинам. Навіть під час небезпеки, коли людину рятувала не логіка, а щось інше…”

Сигом узяв Олега на руки і стрімко злетів у повітря.

Далеко внизу попливли щербаті, зазубрені скелі, схожі на поламані пили. Гострий зір сигома був спрямований уперед. По його обличчю пробігали яскраво-білі тіні, розсіяні захисною оболонкою. Густе шовковисте волосся обрамляло голову.

Сигом сів біля корабля. Олег увімкнув кодовий мікропередавач, наказав автоматам корабля відкрити люк і подати трап-ескалатор. У каюті відразу сів у крісло. Після поранення він був ще слабий, хоч сигом і посилав йому безперервно біоімпульси, передаючи частину своєї енергії. Світло індикаторів заспокоювало, в озоноване повітря, створенекондиціонерами, вплітався запах пластмаси. Олег простягнув руку, перемкнув кондиціонери на “запах ковилового степу”.

Сигом стовбичив навпроти, зіпершись на бильце крісла.

— Я піду, — сказав він. — Прошу тебе, не виходь з корабля, поки не почуєш мого сигналу.

Він налаштував приймач корабля на свою хвилю.

— Я допоможу тобі звідси пошуковими системами, — запропонував Олег.

— Найкраще — після моїх сигналів.

“А чи не багато ти собі дозволяєш, друже? — подумав Олег. — І недооцінюєш мене? Втім, це взаємопов’язано. Іноді мені здається, що ти підліток, могутній сигоме. Самовпевнений хлопчак…”

— Прошу тебе, не виходь з корабля, — повторив Ант. — Ми зовсім не знаємо цієї планети і навіть психологічно не готові до її сюрпризів.

“Але, на твою думку, ти готовий більше, ніж я, — всміхнувся Олег. — Ну що ж, іди, а там побачимо”.

— Не хвилюйся. Якщо помітиш щось істотне, негайно сповісти, і я скажу тобі, як діяти далі, — зауважив Олег.

По обличчю сигома майнула тінь.

— Ми ж не змагаємося між собою. Ми — партнери проти невідомого. Але тебе поранено, і я йду на розвідку. Хіба ж не так?

— Гаразд, не хвилюйся. Я звідси не вийду, — сказав Олег.

— До моїх сигналів, — нагадав сигом.

— До твоїх сигналів. Я буду слухняний. — І в думках додав: “Як справний автомат. Адже ти хочеш цього”.

Олег насилу дочекався, поки сигом пішов. Ліг у крісло. Якнайзручніше вмостився. Рана нила. Він повернувся — біль трохи вщух. Зігнув ногу, витяг руку і навіть усміхнувся: полегшало. Відчув себе майже щасливим. Знову виникло бажання думати, міркувати. Та думки були невеселі, гірко-іронічні: “Спробуй втішитися тим, що ти не такий уже й примітивний чи підлий, що є й гірші. Можеш віднести себе до розряду благородних і сміливих дослідників. Але ось ти пошкодив ногу — і весь твій складний різноманітний світ звужується до віконця в лікарні. Всі великі думки зменшуються і згасають. Гарячі поривання вкриваються попелом. Ти стаєш рабом свого враженого сухожилля або суглоба. Сідаєш так, щоб на ногу було менше навантаження, лягаєш так, щоб нозі