Читати книгу - "Сніданок на снігу"

На попелястому «порше» хвилин за п’ятнадцять прибув президент центру — сивий шістдесятирічний худорлявий чоловік із пронизливим поглядом. Він поводився досить стримано, ніби економив свої рухи, на присутніх дивився безініціативно і не особливо придивлявся до гостей. Біля нього крутилося декілька молодих помічників у костюмах. Вони вислуховували його вказівки і страшенно метушилися: дзвонили, підходили до учасників семінару, розпитували, чи все гаразд, чи не відчувають гості певних незручностей. Залунала музика, організатори запросили всіх до столу. Гостей провели в затишну, дерев’яну, обвішану етнічними килимами колибу, яка мала два великих зали: в одному широкому, круглому, стояв стіл із музичною апаратурою, а в кутку виднівся велетенський камін, обкладений світлим камінням, а в другому, видовженому, прямокутної форми — стояли довгий бенкетний стіл із наїдками та масивні дерев’яні стільці з високими бильцями. Увагу Зарецького привернула велетенська картина: одяг та військова амуніція опришка, в чому було щось грізне й величне водночас; ніби повішений на невидиме бильце крісла, стояв великий теплий кожух із етнічною вишивкою, дерев’яними ґудзиками й петлицями, перед яким лежали топірець, пістоль, порохівниця і ґвер.

За гостей одразу взялася господиня вечора — чорнява літня пані Марія з гарячим поглядом; вона була одягнута в етнічний урочистий стрій: у білу вишиту сорочку з великим червоним намистом, оперезана широким поясом. Пані Марія грізно стояла посеред зали у високих червоних чоботах, говорила голосно, впевнено, дзвінко й велично. Двоє музик — зі скрипкою та акордеоном — грали швидку народну мелодію. Пані Марія щебетала і наливала кожному гостеві калганівку, приповідаючи, що без чарки калганівки не буде забави. Гості пожвавилися й пригощалися. Мовчазна усміхнена прислуга, молоді хлопці й дівчата в урочистому народному одязі, доносили страви, розставляли алкоголь. Судячи з велетенської кількості різноманітних екзотичних страв, алкогольних напоїв — французьких коньяків, іспанських вин і шотландських віскі, — стіл був щедрим і небуденним. Гостей поволі розсадили. Зарецький опинився біля Людмили; коли він ненароком торкнувся ногою до неї, то його ніби вдарило приємним струмом. Навпроти нього сиділи два поляки з Кракова, поруч із ними — дивакуватий, із гострою борідкою та стрімкими вусиками, схожий на барона Мюнхгаузена, лектор, професор із Санкт-Петербурга. Також був пострижений під качан киянин-програміст, який сидів уже скраю столу, літня жінка зі світло-коричневою «клумбою» на голові зі Львова, мовчазний чорнявий грузин, один чи то словак, чи то чех, і товстий російськомовний мужчина з Таллінна, що мав трохи булькаті й погаслі очі.

Президент медичного центру обережно підвівся, привітно всміхаючись до присутніх, тактовно вичекав, коли на нього всі звернуть увагу й затихнуть. Тихим голосом він привітався і виступив із невеличкою промовою, в якій коротко похвалив лекторів за успішний початок роботи їхнього семінару, сказав про важливість їхньої спільної праці, про вагомі соціальні очікування та перспективи інноваційної медицини, побажав усім гарної робочої атмосфери, відпочинку в розкішних природних умовах і підняв келих за подальшу співпрацю.

Богдан пригубив коньяк, офіціант уважно та вчасно доливав присутнім обрані ними напої. Людмила пила біле вино і їла смажену барабульку з овочами. Зарецький запитував у неї, що куштувати, вона всміхнулася й сказала, що трохи за ним пильнуватиме: накладала страви в його тарілку, які варто скуштувати першочергово. Президент центру мовчки спостерігав за ними, а Людмила, зустрівшись із ним поглядом, ніби відчужувалася й ніяковіла. Зарецький також упіймав на собі його погляд: непроникний, чужий, але не ворожий.

Пролунало ще декілька тостів, зокрема від місцевого чиновника з глибокими залисинами, який трохи спітнів від хвилювання і, постійно запинаючись, сказав, що для них велика честь приймати гостей із інших країн і проводити семінари такого рівня, що це підвищить туристичну привабливість краю, знання про нашу культуру за кордоном. Богдан дивився, як метушаться його очі та збивається вимова, й непомітно посміхався. Чиновник випив чарку горілки, сів, витер хустинкою лоба і настромив на виделку квашеного огірочка.

Один за одним тости лунали і все більше віддаляли застілля від урочистого й офіційного формату. Зарецького вже ніхто не штовхав, за столом ніхто не галасував, рядові учасники розважалися або в селищі, або в готелі на власний розсуд, а тут, де були лише «важливі» клієнти, панувала цілком інша атмосфера: стриманість, тактовність і лаконічність. Розмови швидко переросли в ділове русло, люди обговорювали умови співпраці, можливі проекти, обмінювалися ідеями, контактами. Зарецький розмовляв із грузином, потім із булькатим мужчиною з Таллінна та ще з кількома учасниками. Пані зі світло-коричневою «клумбою» на голові поривалася розповісти йому про естетичні вподобання, які панували в її молодості, але Зарецький тактовно уникав цих розмов і більше уваги приділяв Людмилі.

Президент медичного центру також підтримав декілька короткочасних дискусій, але невдовзі попрощався, вдаючи, що винувато виправдовується; він сказав, що на нього чекають ще справи і довга дорога до Львова. Перед відходом він знову миттю поглянув важким і в’язким поглядом спершу на Зарецького, а потім на Людмилу, і велично вийшов із колиби.

Заграла музика, і в залу зайшли музики в етнічних костюмах, а з ними сивий, певно, сімдесятирічний дід, який затягнув коломийку. Він співав-розповідав у тій коломийці, як у баби в електроплиті перегоріла спіраль нагрівання і вона, не знаючи, що сталося, запитала в сусідів, що їй робити. Сусіди сказали: треба поміняти спіраль. Баба була глухувата. Повторили: бабо, треба поставити спіраль. І сказали, щоб ішла до міста. Там є майстер. Баба взяла електроплиту і поїхала в місто — шукати майстра. Вона розпитувала в місцевих жінок, де тут ставлять спіраль, і тій вказали на поліклініку. Баба пішла з електроплитою в поліклініку і запитала, де ставлять спіраль. Бабі вказали на кабінет гінеколога. Вона підійшла до черги, де стояли вісімнадцятилітні, двадцятилітні, тридцятилітні жінки, і запитала, де тут ставлять спіраль. Молодиці між собою переглянулися й невпевнено показали на двері кабінету гінеколога. Захмелілі гості слухали коломийку, лукавий голос діда і від сміху мало не попадали зі стільців. Поляки із Кракова постійно просили сусідів перекласти вираз за виразом і також заходилися зі сміху. Людмила сказала, що цей дід усіх гостей так розважає і знає подібних коломийок цілу купу.

Після кількох наступних тостів