Читати книгу - "Монети для патріарха"

— Ти що?

— Твій переляк заспокоюю.

…І саме тієї миті, коли б із чортової дюжини спостерігачів дюжина дійшла б висновку, що Мусій нічого, крім Мар’яниного тіла, не бачить і ні про що, крім нього, не думає, сердюк скочив на ноги і вистрілив у темну фігуру, що підкрадалася до коханців.

…Ільченка порятувала звичка одразу після пострілу міняти зброю, особливо вночі, коли постріл тебе ж і засліплює, а ще передбачливість, з якою він поклав поряд із собою фузею. Бо темна фігура все ж стрибнула, сама настромивши себе на багнета.

Проте вона не впала, а продовжувала махати руками, явно намагаючись добратися до Мусієвої горлянки. Мовчки, без крику чи стогону. Той, не думаючи, звів курок і натиснув на гачок, аби знову осліпнути й оглухнути від пострілу.

Удар кулі відкинув фігуру на кілька кроків, та вона підхопилася, сердюк це не так побачив (бо перед очима мерехтіли плями), як здогадався і знову зустрів нечисту силу багнетом.

І знову опинився у становищі мисливця, котрий ведмедя взяв на рогатину, але… людиноподібна істота, що билася на багнеті, й не думала слабнути попри кілька жахливих ран. І все це в повному мовчанні.

Несподівано біля Пройдисвітової голови гримнув постріл з пістоля, потвора здригнулася, завмерла й осіла на землю.

— А ось тепер уповні прощавай, Дороше. Чи як тебе звали? — Голос Мар’яни, в руці якої димівся турецький пістоль, звучав неприродно.

Пройдисвіт викресав вогонь, подмухав на трут і мало не скрикнув: на землі лежав той невідомий літній старшина, якого він уже одного разу вбив. Ось і дірка на місці ока — він, як і завжди, цілив у перенісся, але саморобна куля, як і завжди, трохи відхилилася від лінії прицілу.

І ще чотири рани на тілі.

Ільченко замахнувся палашем, але раптом відчув: не треба. Дорош (який, можливо, і не Дорош) тепер мертвий повністю й назавжди.

— Пояснюй! — Він повернувся до жінки.

— Та нема чого пояснювати…

З Мусієвої горлянки вирвалося щось хрипке, і жінка заторохтіла, неначе хліб молотила.

— Дорош — це далекий родич Кочубеїв. Як і вони, з Криму.[29] Тобто батько його з Криму. А він як дізнався, що Кочубеї тут високо піднялися, так і приїхав, охрестився у ту віру, де більше сала дають. А може, й не хрестився, про Кочубеєве бусурманство чув?

Хто не чув! Хоча досі Ільченко не знав, вірити цьому чи ні.[30]

— Хоча він, на відміну від тебе, необрізаний.[31] — Мар’яна перехопила Мусіїв погляд. — Ну так, був гріх. А то звідки б мені знати? Чоловік пропав, з першого ж походу по весіллі не повернувся, ніхто й не знає — мертвий чи у полоні. А кортить!

Вона знову потягнулася, її біле тіло (одягтися не встигла) просто світилося у темряві.

Чоловік встиг подумати, що оця жінка була з ним не лише через кілька годин після смерті Петра, але й через кілька хвилин після першої смерті Дороша, з яким спала та якому була багато чим зобов’язана…

Проте… Їм їхати далі разом… і відьма могла б бути не такою красивою…

— …Я забув спитати про головне.

Мар’яна здогадалася, не перепитуючи.

— Я поклала до другого пістоля свій хрестик. Поверх кулі.

Гладкоствольну зброю можна було зарядити двома кулями — одна поверх іншої.

А звичай носити хрести на грудях потроху розповсюджувався, хоча ще донедавна такого звичаю не було.

— Не знаю, що більше подіяло: чи те, що освячений, чи те, що срібний. А чому срібний шрот не подіяв — сама не втну. І бабуся, і старий оцей запевняли, що повинен виручити.

Зате Мусій це розумів — він вистрілив занадто рано, з надто великої для уламків монети відстані, і ті два-три шматочки, що влучили, застрягли в одязі. Треба буде срібну кулю відлити.

А тим часом.

Гетьман стиснув голову руками. Його кохану видають заміж… За Чуйкевича.

І нічого не можна зробити…

Нічого…

Не можна зараз сваритися з Кочубеями, з Чуйкевичами, з Апостолом, що стоїть за ними.

Не можна, не можна…

Тим більше що однаково вони з Сонечком бути разом не можуть. Якщо раніше можна було без зайвого галасу отримати дозвіл від патріарха, то зараз не можна… І не скажеш же вголос, що Кочубеї — мусульмани…