Читати книгу - "Гра. Рівень перший: Синій Коридор"

Морок знав, що вона не озирнеться. Надто визивна була та пряма спина у гаптованій жилетці. Морок втомлено сів на бетонну закраїну й похилив голову на долоню. Йому раптом стало спокійно.

Вони сиділи втрьох у невеличкому готельному номері з трьома вузькими ліжками, торшером і холодильником у кутку. Вони сиділи при тьмяному світлі торшера й говорили.

— То ти навіть не знаєш, чи в неї була гра? — гримнув на брата Спалах. Морок похитав головою.

— Все! — Спалах скочив з ліжка. — Мені це набридло! Я хочу додому! За будь-яку ціну!

— Будь-яку? — підняв брову Вигук.

— Так!

Спалах вибіг з кімнати, хряснувши дверима. Морок теж хотів підвестися, але Вигук утримав його за руку:

— Не треба. Ти ж його знаєш. Нехай побігає. Перекипить і кліпатиме очима, як маленький, і проситиме пробачення.

— Він може щось утнути.

Вигук не відповів. Він зняв мундир, ліг і відвернувся до стіни.

На перерві Аг відшукала найтихіший відтинок коридору і вмостилася на підвіконні, що суворо забороняв шкільний статут. Поруч влаштувався Темний.

— Щось не так? Ти якась причмулена.

Аг насупилась:

— Я вчора Морока врятувала. Від байкерів.

— Тобі мають пундика дати за сприяння агентові міжастероїдної служби безпеки.

— Що?!

— З'явилися наші принчеги в базах даних, і легенди їм Фанин дядечко зробив такі, щоб, хоч би яку дурню вони виробляли, поліція звертала на них увагу в останню чергу. Цілком логічний хід, а от де логіка в тому, що кажеш ти?

Аг зітхнула й детально розповіла йому про вчорашній випадок з Мороком.

— Думаєш, я дурна?

— Думаю, дуже важливо, що він не побіг за тобою. Ще думаю, що у вас із… а, зрештою, це твоя справа. Фані розповіла?

— Та ні ще. Гадаєш, треба?

Темний зсунув на лоба свої непроглядні окуляри.

— Аг, якщо вона така примітивна, чого ти з нею дружиш?

— А вона не примітивна.

— То чого ти мене питаєш? Звичайно, розкажи. Ми ж — команда.

— Ага, вона, можна сказати, життям ризикувала, коли від Спалаха в підсобці тікала, а я?

— А ти не побачила наймодніших суконь, бо їх вже розмели! — застрибнула на підвіконня Фана, відіпхнувши Темного. — Пам'ятаєш, ми все думали, що то. буде в павільйоні за шкільним парканом, а там ярмарок стильного одягу. Останнім кораблем завезли. Ой! Там така краса! Тепер знову модне максі. Там такі шлейфи, такі букети на всю дупу! Та вже нема. Багато бажаючих знайшлося на букети. Слухайте! А неслабкі кишенькові гроші дають нашій Барбі. Вона при мені майку купила й такого капелюшка! Аг, такого капелюшка! Блакитного, з мереживом і таким бантиком іззаду! Одне слово, якраз до її злющих очиць та коротенької шиї.

Темний знов начепив окуляри і зблиснув на Фану непрозорими скельцями.

— Тепер я знаю твою страшну таємницю. Твоє повне ім'я Фонтана, бо батьки від народження не знали, як тебе заткнути.

Фана озирнулася на нього й демонстративно поправила хвостика-пальму, видивляючись, як у дзеркало, в його окуляри.

— Щоб ти знав, моє повне ім'я Фантазі. Я француженка. У нас найбездоганніший смак і найбільший шарм. Навіть за відсутності Франції, — додала вона менш оптимістично. — А як би мені було гарно в тому капелюшку! Та він був останній, грошей у мене — на носову хусточку, а перерва вже скінчилася. Ходімо. Життя важке. Чорт! Я ж обіцяла фізичці батарейок у рухому модель системи купити. Купила й тягаю. Збігаю віднесу.

Вертаючись до класу, вона побачила, як коридором іде Барбі в новому капелюшку. Фана зупинилася й нечемно витріщилась.

Барбі була дочкою мера, пихатою й через те ще більш негарною, ніж насправді. А капелюшок був напрочуд гарний. Точно під колір Фаниних очей. Дзвоник пролунав три з половиною хвилини тому, отже коридор був зовсім порожній.

— Заздриш? — спитала Барбі з усмішечкою.

— На твої «рівні» ніжки? — відказала Фана, кинувши виразний погляд на не надто рівні й довгі ніжки Барбі під білими шортами.

— Це нещасним дурепам, в яких мама — перукарка, потрібні рівні ніжки, аби клієнтів не відлякувати, коли й собі ремесло вивчиш.

Вона зробила притиск на слові «ремесло». Вікно в коридорі, навпроти класу, було відчинене. Фана зірвала з Барбі капелюшка й викинула на вулицю. Спланувавши на широких крисах, легкий синтетичний капелюшок влетів до потоку повітря з витяжки хімічного кабінету, злетів над дахом, невпевнено погойдався, втративши потік, а тоді акуратно ліг на сходинку пожежної драбини під самісіньким дахом. Дивлячись у палаючу блакить Фаниних очей, Барбі знизала плечима:

— Я ж кажу — нещасна дурепа. Дістанеш, подарую.

— Дістану. І ти його візьмеш назад. І з'їси. Разом з усім, що сказала.

Барбі знизала плечима ще раз і зайшла до класу. А Фана подалася на горище.

Двері на горище були, звісно ж, зачинені, але замок на них виявився, звичайно ж, допотопним. Фана долала такий ще в сім років, коли тато замикав її велосипеда, аби не чіплялася до кебів на вулиці. Зараз Фана вийняла зі своїх кучериків гарненьку заколочку й поколупалася нею в замку півхвилини. Двері стиха рипнули й прочинилися. На мить Фані вчулися позаду кроки. Вона зачекала. Ні, нічого. Тоді вона швидко проскочила захаращене й заплетене дротами горище і шарпнула люк на дах. От він якраз замкнений не був. Лише невисокий залізний парканчик загороджував вихід на пожежну драбину.

Фана хвацько перекинула через нього ногу, але не врахувала одразу двох речей. Перше — слизьких пластикових набойок на своїх новеньких туфельках (а як