read-books.club » Фантастика » Свій час 📚 - Українською

Читати книгу - "Свій час"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Свій час" автора Яна Юріївна Дубинянська. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 129
Перейти на сторінку:
зумисної перерви на оплески — схлипи ріденьких увічливих аплодисментів знищують живе звучання вірша певніше за постріли — почала наступний, перекотистий, гортанний:

— Сплюндрованою величчю пролягли попереду

Горді руйновиська Часу…

Вона вже була цілком спокійна, ввійшла в ритм, упіймала хвилю і могла добре роздивитися залу. В другому ряду дівчатка: Таня заклала пальцем тоненьку збірочку з її юною світлиною на звороті обкладинки, Люся машинально тормошить стосик роздруківок, Аґлая заплющила очі і хтозна — слухає вона чи подумки наостанок промовляє власний текст. А Катя мовбито й не хвилюється, вона така гарна, худенька і ще геть молода… тридцять шість, тридцять сім? Кажуть, сам Берштейн до неї нерівно дихає, написав навіть рекомендацію до Спілки — люди в усьому знайдуть зачіпку для пліток, хоч у Каті справді хороші вірші.

Незнайомих облич у залі не було. Не всіх, звісно, Віра знала на ім’я, проте в кожному спрямованому на неї погляді невловно мерехтіла прозора тінь упізнавання, незримі, наче давно зниклі кола на воді, відбитки давніх випадкових здибанок, контрапунктів, зустрічей. Вірі часом здавалося, що весь світ заселено кількома десятками — до сотні — так чи інак знайомих, пов’язаних між собою, опосередковано близьких людей. А всі решта, не вплетені в їхню тонку перламутрову мережу, не мають ні облич, ні значення, ні окремих життів. Юрба надворі, в автобусі, в метро; сусіди по сходовому майданчику чи колеги з колишніх робіт сприймалися хіба як уламки натовпу, такі ж безликі. Вони існували як даність, і, звісно ж, безглуздо й немилосердно було бажати, щоб вони зникли кудись, щоб їх узагалі не стало. Та хай там як, а до значущих царин світу й життя ці рухомі незрячі маси не мали жоднісінького стосунку.

Дочитавши «Поему про час», вона замовкла, щоб дати справжнім, чуйним і близьким, давно вже не чужим людям у залі, витримавши мить тиші, долучитися оплесками.

Читати Віра могла нескінченно довго, не зазираючи до жодних папірців — як можна не пам’ятати власних віршів? — і майже не втомлюючись горлом; щоправда, останні роки голос усе-таки здавав, сідав, але вже згодом, наступного дня.

Утім, пора було сказати про збірку і надати слово дівчатам. Вони кілька місяців готувалися до презентації (Віра і не зносила, і все ж парадоксально любила це занадто ділове, претензійне і водночас пишне слово) тут, на фестивалі, куди з’їжджаються геть усі.

— Дякую. А зараз хочу дещо оголосити. Якось, кілька місяців тому, сидячи в кав’ярні з чудовими поетесами…

Вона сказала «поетесами», і це був серйозний прокол, багато хто з дівчат — принаймні Аґлая точно, ось вона скривджено підвела голову і стріпнула віями — ображалися, коли їх називали таким легковажним словом, яка ще «поетеса», лише і тільки «поет». Віра знала, пам’ятала і окремо застовпила в пам’яті цей момент, щоб не помилитися, — та раптом помітила, що здоровань Міша Красоткін подає якісь знаки із задніх рядів. Відволіклась, обмовилася. Промовляти зі сцени їй усе життя вдавалося набагато гірше, ніж читати вірші, тому намагалася цього уникати; але ж збірка, але ж дівчата… Знову затремтіли руки, і гранчаста намистина ослизла у стиснутих пучках.

Виправилася, назвала імена, розповіла про їхню ідею, приголомшливу ідею поетичної збірки з авторськими фото самого Романа Коваля і з Лєноччиною графікою, у твердій палітурці та на якісному папері, залишилося тільки знайти фінансування, бо ж нереально видати таке коштом поетів-учасниць… Говорити про гроші Віра геть не вміла, і думати теж, а ще й гадки не мала, де їх шукати, — і зараз, стоячи на сцені, збагнула, що й починати розмову про це перед публікою, мабуть, не варто було, дурнувато все вийшло, краще просто читати вірші…

Красоткін підняв руку на рівень грудей і поворушив пальцями, немовби показуючи людину, яка йде. Дрібненька сива Машенька вже звелась, їхні голови нарешті опинилися на одному рівні. Перш ніж випростатися на весь свій височезний, навіть коли зігнутий у три дуги, зріст, Міша зробив закличний жест — ніби підгріб до себе повітря грабаркою долоні.

Як вони пішли, в залі начебто вдвічі поменшало народу. Далі Віра тремтливим голосом оголосила Танине ім’я і зійшла зі сцени. Сіла на краєчок фотелю у першому ряду й приготувалася слухати. На Танині вірші, занадто дзвінкі, лункі, немов оптимістичний музичний інструмент на кшталт литавр чи піонерської сурми, вона мусила налаштуватися, зосередитися, підвищити внутрішній шумовий поріг.

Мимовільно глянула ліворуч, у бік виходу. І побачила у дверях грабарку Красоткінової руки, що громадила повітря.

Таня тремтячими пальцями розгорнула збірочку, піднесла її впритул до обличчя, затуливши себе собою ж давніх прекрасних літ, і почала читати.

Закусивши губу — як же незручно, — Віра навшпиньках вийшла.

У холі чекали і Міша з Машенькою, і Скуркіс, і Берштейн — коли вони встигли всі вийти?.. і як? — мабуть, зметикувала Віра, в залі були ще одні двері. Таня точно це бачила, а як же важко читати, коли хтось виходить…

Поглянула на них із докором. Скуркіс уже встромив у хащі бороди цигарку, без якої не витримував більше чверті години, Берштейн галантно подавав Машеньці плащ, а Міша Красоткін усміхався одним зі своїх неперевершених усміхів, схожих на густий березняк:

— Вірусику! Вбирайся! Ми йдемо відзначати… ну-бо, відгадай, що?

— Мішо! Дівчата читають. Я не можу, йдіть самі.

— Відгадуй-відгадуй, — зронив Берштейн.

З-за дверей переможно зринув високим переливом горна Танин голос — і стихло, потім захлюпали, мов збурена вода у ванні, ріденькі оплески. Далі в нас Аґлая, потрібно повернутись, оголосити…

— Хлопці, я побігла, вдало вам відсвятку…

Залунав низький хрипкуватий голос Аґлаї; тієї ж миті Віра затнулася, бо згадала і зрозуміла.

1 ... 9 10 11 ... 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свій час», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Свій час"