Читати книгу - "Непосидючі покійнички"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Генерал і сам рвався до бою і до останньої хвилини наполягав, аби йому дозволили особисто сісти до салону інкасаторської машини, щоб у разі чого дати відсіч знахабнілим бандитам. Однак, міністр не оцінив такої відданості, зауваживши, що кожен начальник повинен знати своє місце. А як щось незрозуміло, то повинен дзвонити вищому керівництву, бо для цього, власне, і існують телефони. Генерал ходив по Управі і повторював, як заклинання:
— Кожний начальник повинен дзвонити… повинен дзвонити… дзвонити… Тьху!
Напередодні великого розпродажу в місті було викрадено одразу кілька легкових автомобілів. Генерал радісно потирав руки:
— Вони теж знають про зміни маршруту! Тому про всяк випадок готові перекрити всі ймовірні траси. Прекрасно! Я б сказав — навіть чудово.
З чийогось недогляду на закриту оперативку знову прошмигнув непоміченим замполіт. І не втримався:
— Товариші, якщо крадені машини будуть задіяні бандитами, то ми можемо переловити їх перед початком операції! Адже ми знаємо не тільки марки, а й номери.
Наш головний автоінспектор ледве стримався від інфернальної лексики, пояснюючи, що на краденому транспорті номери вже давно поміняли. Проте, наше ляпало не вгавало:
— Як то — поміняли? Вони їх що — штампують, оті номери? Це ж не так просто.
Тут уже Генерал мусив пояснювати, що на крадені машини, як правило, чіпляють крадені ж з інших машин номери. Наприклад, знімають їх потай на платних автостоянках. Замполіт вжахнувся:
— Так це ж і з моєї «Волги» можуть відкрутити!
Генерал не втримався:
— А це вже як двічі по два, товаришу полковник. І вам доведеться переконувати слідство, що ці номери у вас справді вкрали, а не позичили з вашої згоди. Тож цілком можете піти, як співучасник.
Насолодившись переляком замполіта, Шеф подобрішав і пообіцяв:
— Та ви не проймайтеся! В разі чого колектив візьме вас на поруки.
Тим часом радянська торгівля жила своїм життям, а радянська міліція своїм. І наші орбіти перетиналися виключно на ґрунті криміналу. Коли він був, продавці та їхні начальники ставали шовкові і ладні були бігти поперед паровоза. Зате коли існували лише припущення та підозри, нехай навіть обґрунтовані, бісові крамарі зображали з себе незайманих черниць із глухого монастиря. І робили вигляд, що не розуміють навіть елементарних речей.
— Як то — перенести початок робочого дня на одну годину? — жахався і заламував руки директор універмагу. — Та ви що! У нас і так скорочений день, бо перед вихідним. Ні в якому разі! Нам треба все узгодити і в профспілці, і в міністерстві. Хто нам оплатить недопрацьовану годину?
Ледь-ледь умовили, настрахавши позачерговою ревізією по лінії ОБХСС. Наступний скандал викликало абсолютно безневинне прохання виділити під штаб майбутньої міліцейської акції службові приміщення та лінії зв’язку.
— Про що ви говорите! У нас же завтра дефіцит! Ви це розумієте? Нам не вистачить навіть тої площі, що ми займаємо. Ні, ні і ще раз ні! Нехай ваш міністр виходить на нашого міністра, і то обов’язково через галузевого заступника Голови Ради Міністрів.
Цей раптовий напад посадової лихоманки вдалося приборкати обіцянкою, що наш міністр таки подзвонить тому заступнику голови уряду, який відповідає за торгівлю. Проте виключно для того, щоб поінформувати, як директор універмагу зірвав важливу міліцейську операцію, в результаті якої держава зазнала збитків на суму…
— До речі, товаришу директор, яку суму виторгу ви запланували на завтра? Так от, всі ці гроші, до копійки, ви і ваші придурки-підлеглі будете повертати з власної кишені. Навіть якщо для цього вам доведеться просидіти в таборах не п’ятнадцять років, а всі сто п’ятдесят. І то тільки тому, що пожлобилися позичити міліції пару кабінетів і кілька нещасних телефонів.
Перспектива довічної каторги подіяла. Переляканий начальник виділив нам власні службові апартаменти, включно з залом засідань.
— Єдине, про що я вас дуже прошу, — благав він зі сльозою в голосі, — не ходити надаремне у формі по відділах, аби продавці не психували. У нас, знаєте, колектив переважно жіночий, можуть трапитися випадкові обрахунки клієнтів.
Директора заспокоїли, розтлумачивши, що такого типу операції проводяться виключно у цивільному, з максимальним дотриманням секретності.
Взагалі, розпочати роботу універмагу на годину пізніше нас змусила сувора необхідність. Славетний торгівельний заклад, як відомо, вибудуваний на місці колишнього Євбазу, себто, єврейського базару. А це мало не найнижча у Києві (стосовно рівня моря) точка, не рахуючи Подолу. Тому наші слабенькі службові рації з цієї ями просто не дотягали до Управи. А прокладання додаткових телефонних ліній вимагало певного часу.
Природно, що напад на інкасаторську машину мав би відбутися вже надвечір, коли вся виручка перерахована, запакована і здана під розписку і охорону працівникам банку. Проте наших людей на бойові позиції було вирішено виводити не в останню хвилину, а мало не на світанку. Існувала недобра підозра, що спостережливі бандити можуть помітити підозрілу метушню і зайвих людей. Тому вчинили за принципом: краще «пере-», ніж «недо-».
Нарешті все було готове до зустрічі незваних гостей. На столі перед Генералом вишикувалася ціла батарея прямих телефонів з усіма потрібними, а також непотрібними службами. Коли ми рано-вранці займали заздалегідь визначені позиції в самому універмазі і навколо нього, то одразу побачили, що нас випередили. Ні, не грабіжники, а прості радянські спекулянти, котрим ліку нема. Щонайменше кількасот характерних осіб чатували під входами ще з ночі. Річ у тім, що задля вищезгаданого перевиконання плану дирекція випросила у міністерства не просто дефіцит, а супердефіцит — килими! Якщо враховувати, що до того цей товар розподілявся виключно через установи і організації з розрахунку «один килим на тисячу працюючих», то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.