Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

title=" Повна назва журналу — «The Magazine of Fantasy & Science Fiction». Насправді Будріс працював у ньому критиком, а не редактором і писав рецензії. ">[32], котрий прочитав моє оповідання «Ніч тигра» (натхненням для якого стала, здається, серія «Утікача»[33], де лікар Річард Кімбл працює прибиральником кліток у зоопарку чи цирку). Він написав: «Добре. Не для нас, але добре. У тебе талант. Присилай ще».

Ці чотири коротких речення, написані перовою ручкою, яка лишила по собі великі кошлаті плями, трохи освітили похмуру зиму мого шістнадцятиліття. Років через десять, коли продав уже кілька романів, я знайшов «Ніч тигра» в коробці старих рукописів, і мені здалося, що це цілком пристойна оповідка, хоч і явно написана новачком, який тільки-но почав набивати руку. Я переписав оповідання та знічев’я відправив у FSF. Цього разу його купили. Я помітив, що тільки-но стаєш трохи успішним, журнали починають менше кидатися фразою «не для нас».

17

Хоч він і був на рік молодший за однокласників, мій старший брат нудився в старших класах. Частково це пов’язано з його інтелектом — у Дейва IQ понад 150 чи 160, — але мені здається, що основна причина — його непосидюча натура. Для Дейва школа була недостатньо супер-пупер: не було бдищ, не було бабах, не було клас. Він вирішив цю проблему, принаймні тимчасово, створивши газету, яку назвав «Дейвова промокашка».

Офісом «Промокашки» був стіл, який стояв у нашому бруднопідлогому, кам’яностінному, запавученому підвалі десь на північ від котла опалення та на схід від льоху, де зберігалися незліченні ящики консервації Клайта й Елли. «Промокашка» безладно поєднувала в собі сімейний інформаційний бюлетень і провінційну двотижневу газету. Іноді вона ставала місячником, якщо Дейв відволікався на інші свої інтереси (серед яких виготовлення кленового цукру, сидру, ракет, модифікація автомобілів), це ставало приводом для жартів, яких я не розумів, про те, що в Дейвової «Промокашки» цього місяця затримка і що не можна турбувати Дейва, бо він у підвалі з «Промокашкою».

Жарти жартами, а наклад поволі виріс із п’яти примірників на випуск (продаваних найближчим членам родини) до п’ятдесяти чи шістдесяти, а наші родичі та родичі сусідів у нашому маленькому містечку (у 1962 році населення Дарема налічувало близько дев’ятисот осіб) щиро чекали кожного нового випуску. Типове число газети повідомляло людям, як заживає зламана нога Чарлі Гаррінгтона, яких промовців запрошено до Західної даремської методистської церкви, скільки води малі Кінги наносили від міського насоса, щоб криниця за будинком не осушилась (а вона, сука, пересихала щоліта, хоч би скільки води ми не тягали), хто їздив до Браунів чи до Голлів на той бік району Методист-Корнерс і до кого в гості мали приїхати родичі. Також Дейв додавав спорт, словесні ігри та повідомлення про погоду («Було сухо, однак місцевий фермер Гарольд Девіс каже, що коли в серпні не пройде хоч один нормальний дощ, він усміхнеться й поцілує свиню»), рецепти, оповідку з продовженням (яку писав я) та Дейвові гумор і анекдоти, серед яких були такі перли:

Стен: «Що сказав здоровий бобер коростявому бобру?»

Джен: «Ти що, бобрився?»

1-й бітник: «Як потрапити до Карнеґі-холлу?»

2-й бітник: «Практика, чувак, практика!»

Протягом першого року її існування шрифт «Промокашки» був фіолетовий, бо ці випуски відтискалися з пластини з желатином за допомогою процесу, який називається гектографією. Брат швидко вирішив, що гектографія — це геморой, надто повільно для нього. Навіть будучи малюком у коротких штанцях, Дейв ненавидів, коли доводилося баритись. Щоразу, коли мамин бойфренд Мільт («Милий, але дурний», — сказала мені якось мама через кілька місяців по тому, як покинула його) застрягав у трафіку чи на світлофорі, Дейв висовувався з заднього сидіння Мільтового «б’юїка» і кричав: «Їдь просто по них, дядьку Мільт! Їдь по них!»

У підлітковому віці нетерплячка через очікування, доки гектографія «оновлюється» між друком аркушів (під час «оновлення» відбиток переплавлявся на каламутну фіолетову мембрану, яка лежала на желатині, як тінь ламантина), доводила Девіда до сказу. А ще йому страшенно кортіло додати в газету світлин. Він гарно фотографував. У шістнадцять років він уже сам друкував знімки. Влаштував фотолабораторію в комірчині, і з її тісних, засмерджених хімікатами надр виходили знімки, які часто вражали ясністю й композицією (фото на звороті обкладинки «Регуляторів», де я сиджу з примірником журналу, в якому вийшло моє перше опубліковане оповідання, зробив Дейв на старий «Кодак» і надрукував у своїй домашній фотостудії).

На додачу, через несвіже повітря нашого підвалу в пластинах гектографічного желатину нерідко заводилися та обживалися колонії дивної, схожої на спори порослі, хоч би як ретельно ми накривали це кляте повільне корито зразу після завершення друку. Те, що в понеділок мало цілком нормальний вигляд, до суботи перетворювалося на незрозумілу херню з творів Г. Ф. Лавкрафта.

У Брансвіку, де ми ходили в старші класи, Дейв знайшов крамницю, в якій продавався барабанний друкарський пресик. І він був робочий, заледве. Спочатку треба було надрукувати текст на трафаретах, які можна було купити в місцевій канцелярській крамниці по 19 центів за штуку, — брат називав це заняття «нарізанням трафаретів», зазвичай цим займався я, бо був менш схильний до хибодруків. Далі трафарети прикріплялися до барабана преса, змащувалися найсмердючішим, найлипкішим у світі чорнилом, і вперед — крути ручку, синку, доки рука не відвалиться. За два вечори ми встигали стільки ж, скільки з гектографією за цілий тиждень, і хоч робота на барабанному пресі була брудна, він не скидався на розсадник потенційно смертоносної хвороби. У «Дейвової промокашки» почалася короткочасна золота доба.