Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2"

уламка якогось корабля. Те, що вона оповідала карабінерам, було схоже на сюжет для фільмової стрічки Андре Турбійона. Дівчина сіла на англійський корабель, щоб плисти до Шанхаю на посаду компаньйонки. На палубі з нею зазнайомився китайський лікар — він повертався додому після студій у Льондоні. Одного вечора свіжий кавалер надто різко почав виявляти свою симпатію, дівчина, скільки могла, пручалася, тоді залицяльник кинув її у воду.

Старий Беннічеллі прилетів на своїй кареті, як вихор, і пояснив остовпілим карабінерам, що забирає сеньйориту під свою опіку. При цьому він вимахував якимось гербовим папером — свідоцтвом про народження Глорії під ясно-блакитним італійським небом. Хто б насмілився попрохати в графа те свідоцтво для ознайомлення?

Уже за тиждень найстарший і найвпливовіший нотар уклав новий тестамент, за яким усі Беннічеллієві дібра — це віно раптово віднайденій потопельниці, вирятуваної якимись найвищими небесними і найглибшими водяними силами.

Джакомо, що вже давно вважав себе єдиним спадкоємцем, не лише скреготів зубами, а й трощив меблі, згадуючи всіх графових прародичів. Крихти з панського столу його не вдовольнять! Під гарячу руку втрапила Ева зі своїми сукнями й капелюшками: подерті шовки та мереживо були ще й потоптані лакованими мештами роз'ятреного новинами чоловіка.

Тим часом карабінери отримали оповістку з Бордо про втечу з-за ґрат ошуканки Аніти Адамо, яка часом видавала себе за бідну англійку. Граф сам привіз свою «доньку», аби у відділку взяли відбитки її пальчиків, і коли вони не збіглися з тими, що передали з Бордо, виголосив довгу палку промову, в якій слово «падлюка» було найпристойнішим.

Сама Глорія, зблідла від пильної уваги, справляла вражіння особи, яка радше комусь наплює в борщ, ніж дозволить зневажити свою страву. Вона гостро позирала на карабінерів, але лиш переводила очі на графа, наповняла їх такою вологою, під якої той шаленів. У ній не було нічого англійського — невиразних рис, бляклого волосся, блідої цери. Навпаки — вона відповідала усталеним канонам полудневої[6] краси. А мушка на щоці... О, Мариля Ясінська знала їй ціну!

— Доню, — казав їй граф наодинці, — мені давно хотілося розквитатися із цим блюзнірським світом так, щоб мене не забули ніколи. Я помилявся у своєму житті, любив жінок, обдаровував їх коштовностями, а вони, можливо, й народжували мені дітей. Проте їхні шлюбні чоловіки цього не знали. Втямила, про що кажу? Ніхто мені їх не явив! Тоді я обрав для себе того Джакомо Ліцаті, бо гадав, що син — то правдивий спадкоємець, якщо навіть у ньому нема й краплини моєї крови. Але мене вкурвило, коли його легкої вдачі коханка почала наполягати, аби я дав йому не лише маєток, а й ім'я! Титул! І той виродок (я не відмовляюся від того, що покривав його матусю в її комірці, коли не траплялося нікого іншого!) почав мені натякати на якісь сатисфакції. Мовляв, він провадить мої справи — не завжди в ладу із законом, — то ж хай його хоч трохи прикриє від того закону ім'я Беннічеллі! Досить з нього того, що він вкрав з моїх прибутків!

Глорія-Мариля покірно слухала, притискаючи до своїх високих грудей молитовно складені руки.

— Так от, доню, коли мені сказали про тебе, принесену морськими хвилями... Я собі помислив: тебе врятовано не для того, щоб якісь брудні людці нишпорили у твоєму житті! Це мені знак! Зроблю добру справу задля усіх скривджених мною жінок! Хай на тебе впаде золотий дощ! І мені Господь простить гріхи... До слова, бездротовим телеграфом надійшла відповідь з корабля «Ігль»: тебе там не було, не було жодного китайця. Повідж чесно про свій трафунок!

«Нічого собі! — думала Мариля. — А що мені йому оповісти?»

— Я не припливла — я їхала у потязі до Ніцци. З танечником Фредом Ценґутом. Він вийшов з переділу і лишив на столику листа від батька... Той просив повернутися додому, але без мене, тоді заповість йому всі свої гроші.

— Так той же Ценґут впав на рейки десь під Парижем!

— З необережности! — скрикнула Мариля. — Він не впильнував... А я... першою скочила зі східців, щоб він про все пошкодував... Я жертва власної пристрасти — покинула рідню, зганьбила фамілію! Той танечник... Я його обожнювала!

— Не край собі серця, доню! Твій коханець мертвий і вже не зрадить. Але ж тебе розшукують, певно?

— Розшукують...

— До мене не поткнуться! — вигукнув граф і взявся за свою знамениту палицю. — Завтра суд визнає тебе Флорією Беннічеллі! Це ім'я моєї матері. Забудь про Глорію Алістер — це вже привид, примара, нічний пострах!

Мариля Ясінська — ще та хитрунка. Вона приплела нещасного танечника, бо добре знала його пасію — Аду Козловську, яка й спокусила Фреда покинути затишне кубельце турботливого татка задля веселих паризьких барів. Отже, насправді шукають Аду... А чому сама опинилася у воді, припнута до якоїсь колоди, про те воліла поки змовчати.

Граф не допитувався — не наполягатимемо й ми: кожна жінка хоче мати таємницю, щоб при нагоді нею скористатися.

Бідна, бідна Ева! Заможне життя і розваги підступно викрала якась мантійка, що вдавала з себе чи не англійську леді, гордо возсідаючи попри божевільного графа Беннічеллі у його прогульках Ніццою. Джакомо віявся дешевими корчмами, пив і гуляв із хвойдами, помщаючись своєму непостійному батькові. Він занедбав нагальні справи і сподівався, що старий отямиться й прикличе його, аби й далі давав раду з його маєтками. Бідолашний тезко Казанови