Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

й запив обід склянкою води, — бо вино подавали тільки увечері, — щоб проштовхнути третю страву зі стравоходу, де вона застрягла, в шлунок. Водночас із старим хлопець згорнув свою серветку. Всі підвелися з-за столу. Музика грала віддалік увертюру до «Танґейзера». Під її лункі звуки всі рушили до кабінету. Панна Гіршвіц вела перед. Жак приніс туди каву. Чекали на пана капельмейстера Нехвала. Він з’явився тієї хвилини, коли його музиканти внизу шикувалися до відходу в казарми, — в темно-синій парадній уніформі, з блискучою шпагою і двома осяйними невеличкими золотими арфами на комірі.

— Я в захваті від вашого концерту, — сказав пан фон Тротта й сьогодні, як і кожної неділі. — Він був просто надзвичайний.

Пан Нехвал уклонився. Він пообідав уже годину тому в ресторані офіцерського зібрання й тепер не міг дочекатися чорної кави; у роті він відчував смак їжі, йому страшенно хотілося закурити «вірґінську». Жак приніс йому коробку сиґар. Пан Нехвал довго припалював від сірника, якого Карл Йозеф непохитно тримав перед вільним кінчиком його сиґари, ризикуючи попекти собі пальці. Всі повмощувались у широкі шкіряні крісла. Пан Нехвал розповідав про виставу нової оперети Леґара у Відні. Він був світський чоловік, цей капельмейстер. Двічі на місяць він їздив до Відня, і Карл Йозеф прикидав, що десь на дні музикантової душі сховано багато таємниць із життя великого нічного напівсвіту. Нехвал мав трьох дітей і дружину «з простих», однак сам він, незважаючи на те, виступав у всьому блиску світськості. Розкошуючи сиґарою, він з хитруватим задоволенням розповідав єврейські анекдоти. Окружний начальник їх не розумів і не сміявся, проте щоразу казав:

— Чудово, чудово!

— Як почувається пані ваша дружина? — завжди питав пан фон Тротта.

Він ставив це запитання роками. Він ніколи не бачив пані Нехвал та й не мав охоти здибатися з нею, тією «дружиною з простих», але на прощання неодмінно казав панові Нехвалу:

— Кланяйтеся від мене вашій дружині, хоч ми з нею й незнайомі!

І пан Нехвал незмінно обіцяв кланятися від пана фон Тротти й запевняв, що дружина буде дуже рада.

— А як там ваші діти? — питав пан фон Тротта, який щоразу забував, чи то були сини, чи дочки.

— Старший добре вчиться, — казав капельмейстер.

— Певне, теж буде музикантом? — питав пан фон Тротта з легенькою ноткою зневаги.

— Ні, — відповідав пан Нехвал. — За рік він вступатиме до кадетського корпусу.

— А, офіцер, — казав окружний начальник. — Це добре! Піхота?

Пан Нехвал усміхався.

— Авжеж! Він тямовитий, може, колись доб’ється й до штабу.

— Звісно, звісно! — підтакував окружний начальник. — Таке вже траплялося!

За тиждень він усе забував. Капельмейстерові діти не тримались йому в голові.

Пан Нехвал завжди випивав дві невеличкі чашечки кави, не більше й не менше. З жалем роздушив він об попільничку добру третину недокуреної «вірґінської». Він мусив іти, не будеш же прощатися з сиґарою в зубах!

— Сьогодні концерт був просто розкішний! Надзвичайний! Кланяйтеся пані вашій дружині! На жаль, я ще не мав приємності… — сказав пан Тротта фон Сиполє.

Карл Йозеф клацнув підборами. Він провів капельмейстера до сходів. Тоді повернувся до кабінету. Він виструнчився перед батьком і сказав:

— Я піду прогуляюся, тату!

— Гаразд, гаразд! Щасливого відпочинку! — сказав пан фон Тротта й помахав рукою.

Карл Йозеф пішов. Він збирався йти поволі, йому хотілося ступати спроквола, даючи ногам знати, що й у них канікули. Та, стрівши першого солдата, він, як кажуть у війську, «підтягся», випростався і пішов маршовим кроком. Ось він дістався на край міста — до великої жовтої будівлі фінансового управління, що спокійно грілася на сонці. Його обвіяло солодким духом поля, дзвінким співом жайворонків. Блакитний обрій на заході заступали сіро-сині пагорби, показалися перші сільські хати, криті ґонтом і соломою, свійське птаство голосним співом, немов фанфарами, розтинало літню тишу. Місцина спала, оповита в день і ясність.

За залізничним насипом стояв будинок жандармського відділку, очолюваного вахмістром. Карл Йозеф знав його, вахмістра Сламу. Він вирішив постукати. Ступивши на розігрітий кружґанок, він постукав, смикнув за дротину дзвоника — ніхто не обізвався. Відчинилося одне з вікон. Пані Слама вихилилася з нього понад геранями й гукнула:

— Хто там?

Побачивши «малого Тротту», вона сказала:

— Зараз! — і відчинила сінешні двері.

Війнуло прохолодою і злегка — парфумами. Пані Слама капнула краплинку духмянощів собі на вбрання. Карлові Йозефу спали на думку нічні кав’ярні. Він спитав:

— Вахмістра немає?

— Він на чергуванні, пане фон Тротто, — відповіла жінка. — Заходьте ж бо!

Тепер Карл Йозеф сидів у вітальні подружжя Слам. То була низенька червоняста кімната, дуже прохолодна, тут сиділося, неначе в льодовні. Високі спинки м’яких крісел оздоблювало різьблення по брунатному мореному дереві, й дерев’яні гірлянди листя боляче муляли в спину. Пані Слама принесла холодного лимонаду; вона пила невеличкими ковточками, відставивши набік мізинця й закинувши ногу на ногу. Вона сиділа поруч Карла Йозефа, повернувшись до нього обличчям, і гойдала голою, без панчохи ногою в червоному оксамитовому капці. Карл Йозеф дивився на ту ногу, потім зводив очі на лимонад. В обличчя пані Сламі він не дивився. Кашкет лежав у хлопця на щільно зсунутих колінах; він випростано сидів перед лимонадом, наче пити той напій було службовим обов’язком.

— Давненько в нас не бували, пане фон Тротто! — сказала пані вахмістрова. — Вже зовсім дорослий! Чотирнадцять минуло?

— Так, уже давно!

Карл Йозеф подумав, що треба якнайшвидше піти звідси. Випити одним духом лимонад, вишукано вклонитися, передати вітання вахмістрові й піти. Хлопець безпорадно поглянув на лимонад —