Читати книгу - "Нездоланний"

не торкатиметься бейсбольної бити чи рушниці 45-го калібру в себе на стіні. Аж ніяк не на видноті. Під прилавком було б якраз. Та й хіба бізнес із системами зрошування такий небезпечний? Бити та рушниці більше годяться для барів та винних погребів, а ще для аптек.

«То що б міг шукати цей хлопець?»

Найімовірніше, телефон. Старомодний телефон, прикручений до стіни. На висоті приблизно рівня плечей, щоб зручніше було набирати номер. Чоловік намагався дістати його, відкидаючись назад, бо його магазинчик був занадто вузьким для того, щоб він міг обернутися повністю.

«Чому він збирався дзвонити? Хіба поява незнайомця є такою незвичайною подією, що нею терміново потрібно з кимось поділитися?»

Можливо, він про щось згадав. Може, йому потрібно було подзвонити по роботі. Може, йому треба було домовитись про відправлення пакунка.

«Або ж йому потрібно було повідомити про місцезнаходження».

Кого саме?

«Незнайомих облич».

Кого повідомити?

«Можливо, до цього був причетний і той дивакуватий хлопчина. Можливо, за ним справді стежили. Між показною сором’язливістю та щирою недолугістю дуже тонка межа».

Ричер зупинився на площі та зробив повний оберт. Там нікого не було.

Тої миті йому спало на думку, що непогано було б випити ще одну чашечку кави, тому він знову пішов у напрямку їдальні. Ченґ досі сиділа там, за тим самим столиком. Пізній ранок. Вона пересіла на його місце, тож тепер вона сиділа під кутом до залу. Там, де раніше сидів він. Ричер проклав собі шлях через усю їдальню й сів за сусідній столик до того, де сиділа Ченґ, зовсім поруч, тож його спина тепер також була повернена до стіни. Просто давня звичка.

Він запитав:

– Хіба не чудовий ранок?

Вона відповіла:

– Нагадує мені недільний ранок під час мого першого року в коледжі. Жодних мобільних телефонів і нічого робити.

– Хіба ваш співробітник зовсім не виходить на зв’язок із офісом?

Вона збиралася відповісти, проте раптово замовчала. Оглянула приміщення, наче подумки рахувала всіх відвідувачів, які могли стати потенційними свідками її принизливого зізнання. Тоді всміхнулася якось загадково, проте виразно, і ця усмішка була водночас і зухвалою, і невтішною, і трохи навіть змовницькою, а тоді сказала:

– Мабуть, я трохи прикрасила ситуацію.

Ричер здивувався:

– В якому сенсі?

– Наш офіс в Оклахома-Ситі є запасною квартирою Ківера. Так само, як наш офіс у Сиєтлі – моє запасне житло. На нашому сайті подається інформація про те, що наші офіси є геть усюди. І це правда. Усюди можна знайти колишнього агента ФБР із запасним житлом та несплаченими рахунками. Нашу організацію можна назвати багаторівневою. Іншими словами, у нас немає допоміжного персоналу. Ківеру немає перед ким звітувати.

– Але ж у нього якісь серйозні справи.

Ченґ кивнула.

– У нас і справді багато справ, і ми добре виконуємо свою роботу. Але те, чим ми займаємось, – це все одно лише бізнес. Низькі витрати є ключем до успіху. А ще якісний веб-сайт. Ніхто не знає, ким ти є на всі сто відсотків.

– Яку справу він міг би взяти додатково?

– Я теж багато про це думала. Точно нічого корпоративного. Не буває маленьких корпоративних справ. Деякі з них наче право на друк грошей. Вони одразу реєструються на комп’ютері, повірте мені. Це наче нагородити самого себе золотою зірочкою. Тут, скоріше за все, справа в приватному клієнтові, який платив готівкою або чеками, написаними від руки. Думаю, нічого кримінального, проте ймовірно, що справа була нудною та трохи навіть нерозумною.

– От тільки тепер Ківеру знадобилась підмога.

– Як я і казала, усе почалося з невеличкої справи, яка набрала обертів.

– Або нерозумна справа перестала бути такою вже й нерозумною.

– Або стала ще більше нерозумною.

Підійшла офіціантка й подала Ричерову другу на день безкінечну чашку кави. Він заплатив наперед, майже вчетверо перевищивши суму в чекові. Він любив каву, і не менше любив офіціанток.

Ченґ запитала:

– Як минув ваш ранок?

Він відповів:

– Я так і не зміг знайти ні могилу цієї жінки, ні жодної згадки про дитину.

– Думаєте, хтось із них міг би досі бути тут?

– Я майже впевнений у цьому. Тут багато вільного простору. Ніхто б не став прокладати нову дорогу через чиюсь могилу. Та й завжди знайшлося б місце для якоїсь меморіальної дошки. Вони ж зазвичай на кожному кроці. Деякі з них зроблені з литого металу, пофарбованого в коричневий